Розділ «29 Половець»

– Хіба не пояснив, хіба не почули? Де-ста-бі-лі-за-ці-я! Чого чекати від нової влади? Хто може змінити Леоніда Ілліча, дорогу нашу людину? Гришин Віктор Васильович, ровесник нашого шефа? Чому ж, варіант: перший секретар московського міськкому, фактично хазяїн Москви, йому карти в руки. Але за межами столиці його мало знають, до того ж люди мусять головному москвичу повірити, а це час, стабільність хитнеться. Тільки проблема лишиться, Гришин теж смертний. Віддавати країну Горбачову – довше проживе, народ знову звикне? Так він, між нами, дівчатками, з молодих, та ранніх. Колгосп йому можуть довірити, передовий. Міністерство сільського господарства. Велику країну – ні. Та й загалом, клопотати голову… А! – Половець знову відмахнувся.

– Усе одно доведеться, – вставив Ігор, тут же не стримався: – Не вам, я сподіваюсь.

– Ага, я теж надіюся, – легко погодився Половець. – Ось тільки до наших керівників, як казав на закритій нараді Юрій Володимирович, це розуміння дуже пізно прийшло. Ну, що всі вони смертні. Підготувати наступника треба як слід, усе ж таки країну прийматиме. І людей, головне, до нього привчити. Бо цей теж надовго, стабільність треба берегти. Виграти б час, Ігоре Степановичу, в інтересах нашої з вами країни все це. Ви правда думаєте, що вожді керують? Вожді – це вожді, в них треба вірити. Та щось мене понесло. – Він дружньо підморгнув. – Пояснив вам, навіщо це все робиться, чи далі не розумієте?

– Цілком, – кивнув Князевич, для чогось додав: – Стабільність бережемо.

– Правильно розумієте політику партії. Думаю, так само вірно знаєте, якщо нагадаю: розмова ця між нами. Та ви офіцер, усе розумієте самі.

– Так точно.

– Прекрасно. До чого все: ось чого не міг знати згаданий всує єфрейтор Уманець. Зате дезертирові Ярчуку, налаштованому явно по-антирадянськи, цього цілком вистачило, щоб почати свою примітивну, та, треба сказати, доволі ефективну на виході гру в перетворення живої води на мертву просто в шлунках. Ідіотизм, але наш проект уже під загрозою. Знаєте, чому?

– Ярчуку вдалося налякати всіх зацікавлених.

– Я вас прошу! Хоча дезертир відіграв справді не останню роль, він уже нікого не налякає, тим більше після вашого, товаришу Князевич, докладного рапорту. Проте скільки часу минуло відтоді, як він дізнався про призначення об’єкта біля джерела?

Невдовзі сорок днів, згадав Ігор слова Горбика, почуті – страшно сказати – лише якийсь тиждень тому в спокійному Києві.

– Десь із місяць, – мовив уголос.

– Точніше формулюйте, ви ж юрист: цілий місяць! Я абсолютно впевнений тепер – дезертирові сприяв хтось із місцевих, його односельців. Люди тут накручені проти влади, і не «голосами» – вони короткі хвилі не ловлять. Місцевий народ нас із вами не любить уже кілька десятків років. До того ж Афганістан… Це дезертирство тут виправдовують, можете мені повірити, та ви й самі розумієте. Місцевих іще перевірятимуть, уже без вас, зовсім інші служби. Та навіть виявлення всієї групи, навіть їх затримання, суд за підсобництво – пізно вже. Ярчук напевне розповів комусь зі спільників, ті передали далі, таємниця хоч як розголошена. Так що мої прогнози, Ігоре Степановичу, – згорнемо об’єкт. А шкода, могло вийти.

Ігор уже остаточно все вирішив. Зупинився, глибоко засунув руки в кишені плаща, голову втягнув у плечі.

– Не могло.

Половець теж пригальмував, озирнувся на нього.

– Отакої навіть? Ви ще щось знаєте?

– Збирався саме сказати. Не приховував, просто слухав, оцінював міру важливості всього цього…

– Що сталося, Князевич?

«Уже не “товариш”», – зазначив Ігор.

– Правильно ви все вирахували. Ярчук саме перед появою солдатів розійшовся не на жарт. Думаю, збирався мене таки вбити, коли виговориться. Йому ж кортіло виговоритися, більшість злочинців хоче повідати світу про свої злочини…