Розділ «27 Об’єкт»

– Як не перелякаються?

– Тебе ж прислали. Значить, сумніваються. Смаленим пахне.

– Слухай, – Князевич ураз щось згадав, – а тоді вночі, у лісі, то ти був?

– Коли?

Подив вийшов щирим. Що ж, Ярчук уже забагато розказав йому, аби приховувати свою причетність до пережитих Ігорем позавчора нічних кошмарів. Значить, іще не все прояснилося, нічний ліс лишається за межею розуміння. Але й це з’ясується, для нього особисто ця загадка раптом відійшла далеко-далеко.

Дмитро знову присів досить близько від Князевича. Якби не зв’язані руки, полонений міг би дотягнутися до нього.

Та все одно тілом пробігли мурашки.

Це сталося, щойно Ігор зміг краще роздивитись Ярчуків шрам через брову. Знайомі імпульси, їх він відчував уже не вперше за цей день.

Треба далі не подавати знаку, подумки сказав собі Князевич. Так, він щойно ще дещо зрозумів про втікача. На кожне запитання свій час, це слідчий знав дуже добре. Цей хід теж треба підготувати.

Швидко давши думкам, котрі зараз бігали наввипередки, відповідного ладу, Ігор мовив спокійно:

– Добре, забудь, то інша тема… То як, здаєшся мені? Не пропало бажання?

– Мене розстріляють?

Наївність, із якою прозвучало це страшне запитання з вуст міцного хлопця зі шрамом, котрий побував у пеклі й уявив себе майже Богом, остаточно переконала Ігоря: перед ним не страшний ворог. Це переляканий пацан, котрий ковтнув за короткий час стільки важкого досвіду, скільки сам Князевич мав у свої тридцять три, і то – навряд.

– Порушення військової присяги – це дисбат, Дмитре. Самостріл, утеча з місця бойових дій – зрада Батьківщини. Твої тутешні подвиги перекриє, тільки тобі навряд чи легше від цього.

– Це відповідь така?

– Кажу, як знаю. Можеш лишити мене тут, утекти знову. Довго побігаєш? Я ж усе знаю тепер.

Якийсь час Ярчук слухав лісову тишу.

– Домовитися можна? – запитав глухо.

– З ким? Із судом?

– Із тобою, брате… Я ж тебе покликав…