Розділ «27 Об’єкт»

– Пощастило пробратися?

Знову кивок.

– Якби зловили?

– Так не зловили ж. Чого якбикати…

– Труїв чим?

Мовчання.

– Брав де?

Пожувавши губами, Ярчук зігнув праву руку в лікті, переклав ліву на ліктьовий згин, складаючи непристойний жест, помахав зігнутою правицею.

– О! Бачив? Отам і брав.

– Може, хоч похвалишся, як усе було?

– Нема чим хвалитися. Просто все. Машину воджу. Мав змогу брати її там само, де отруту, ти вже бачив, іще раз показати? – Ярчук знову мотнув правицею. – Адресу Новицької легко вирахувати, Кременець маленький, якщо маєш бажання, все можна. Знав – хоче до джерела. Домовилися, що буду провідником. Бачив би ти, як вона жерла мене очима, сучка хтива… Жарко, кажу, ось водичка в мене у флязі. Ковтнула, чого там. Скрутило дуже швидко, довіз сюди без зайвих труднощів.

– Де тримав ці дні, поки не померла?

– Отут. – Хлопець іще раз гойднув зігнутою рукою. – Пора вже запам’ятати місце. Там усе є.

– З Лизгуновим так само?

– Без особливої розбіжності й фантазії. Аж прикро, так просто вони попадалися. Правда, Юрчика Боровчука довелося виманювати до лісу через…

Він раптом замовк, розуміючи, що верзе вже зайве, та Ігор уже сам знав, як закінчити фразу.

– Через Марію. Вона від самого початку з тобою змовилася. Сам ти діяти не міг: звідси, з лісу… Нелегал, твою мать, партизан, народний месник…

– А, розумій як хочеш! Виманив Юрка до лісу, припер до дерева, ножа під горло – пий, падло. Випив, куди подітися.

– Далі що?

– Чекати, доки перелякаються. – Дмитро знову кивнув туди, де зводився об’єкт.