Розділ «27 Об’єкт»

Ігор вирішив не говорити Дмитрові: той день для єфрейтора Уманця минув на диво приємно, він зовсім недавно обіймав старшу від себе, хай і на п’ять років, або – лише на п’ять років, котра подарувала, як гадав хлопчина, йому просте, на кілька прекрасних для нього годин, чоловіче щастя. Не знав єфрейтор Коля, знати не міг, що дарувала це щастя, радше – намагалася подарувати це щастя, шкільна вчителька Марія Романів найперше собі. Та не думав він тоді про такі речі, йшов та згадував, як із ним нині трапилося це, можливо – тут Князевич поручитися не міг, – у його житті Марія взагалі стала першою жінкою… Не йшов того вечора Коля Уманець лісом до місця проходження служби – летів, забувши про все на світі, точно знаючи, що не запізниться зі звільнення, виношуючи надію на листування, і хтозна, раптом дуже скоро знов заробить собі увал, домовиться про зустріч, усе повториться знову…

Тільки навряд знав це дезертир Дмитро Ярчук, зацькований усім світом і водночас перейнятий тим загадковим, що відбувалося в його лісі біля таємного джерела. Єфрейтор бовкнув про заборонену зону і підписав собі вирок. Ярчук узявся за нього так серйозно, як тільки міг.

– Бугай здоровий, десь мені рівня, а поплив майже відразу. – Отут у голосі хлопця Ігор чув нотки гордості. – Відразу неправильно почав діяти з переляку, коли я натиснув на яйця йому. Погрози, знаєш… Мовляв, сам не відаєш, куди влазиш, вирок ти собі вже підписав, це він мені так. Не знаю, кажу, ану, налякай мене. Його й понесло!

Так, знав єфрейтор обмаль. Проте загальну, базову інформацію мав.

Біля джерела Святої Варвари будували спеціалізований урядовий санаторій.

Для особливо обраних, тільки верхівки політбюро ЦК КПРС і керівництва всіх союзних республік.

Чутки про цілющі властивості води з джерела мали певні підстави. Джерело справді здатне лікувати хвороби й загалом зміцнювати пойняті старінням організми, робити їх витривалішими, виробляти імунітет навіть у поважному віці.

Єфрейтор Уманець навіть сумніву не мав, що це все реально і що жива вода, як усі на об’єкті, не змовляючись, іменували джерельце, справді здатна творити дива.

– Потім ти знаєш уже. – У цьому місці Дмитро помітно зіжмакав розповідь, точніше – сповідь. – Пацан випадково загинув. Хоча якби не той корінь, я мусив би з ним щось удіяти сам. І таке ще: я йому повірив. Вони там, – Ярчук кивнув углиб лісу, – не сумніваються в чудесних властивостях джерела, у нас люди так само в це здавна вірять. Уявляєш, що буде, якщо оті старі пердуни, з Кремля чи з Києва, різниці немає, зможуть жити довше? Це вічна війна, братику, це горе для людей. Іще більше горе, ніж маємо тепер. Бо так народ живе надією, аби вони всі повиздихали колись. І до того йде, ніхто не вічний. А тут їх хочуть зробити вічними, не інакше. Не годен я того терпіти більше був. Мусив щось робити, мусив, розумієш?

Князевич хотів сказати Дмитрові – надто молодий ще, хоч був на війні та стріляв у людей. Мало ще знає, небагато бачив, щоб так міркувати. Але й тут стримався: виникла раптом думка, яку волів поки не розвивати. Замість того підсумував:

– Ти вирішив погратися в казку про живу воду, яка за певних обставин перетворюється на мертву. Знав – підуть чутки, народ тут язикатий. Аби пішли, помирати мусять грішники, а такими тут вважають комуністів. Ну, комсомольців іще, безбожників.

– Слухай, ти ж у курсі про Антона Мазура, про Марію, зрештою… Новицька – потвора, зламала не одне життя. Про Боровчука я мовчу взагалі, з ними тут намагаються без потреби не вітатися. Чи про те, що він зґвалтував Марію, – брехня, провокація чиясь?

– Ти не суддя.

– А для них є тут суд? Судитимуть їх у нашій прекрасній країні?

– Гаразд. Лизгунов до чого?

– Окрема розмова. На ньому – реальна кров, дідок цим хвалився, коли я ще до школи ходив. Слухали його в клубі, не раз.

– Припустімо. – Князевич зітхнув. – Сам додумався чи напоумив хто?

– Довго думати не треба.

– Згоден. Воду з джерела брав?

Кивок.