Розділ «20 «Калашников»»

Дуло загрозливо гойднулося в бік парторга, і той слухняно витягнув їх догори, піднявши долоні вище від голови, тоді як Ігор тримав свої руки зігнутими в лікті й трохи нижче ніж рівень плечей.

З протилежного боку галявини виник іще один солдат, трошки ширший в раменах за свого товариша. Його автомат так само націлився на мандрівників. З-за дерев з’явилися ще двоє, тепер Князевич зрозумів – вони контролювали периметр і вийшли розгорнутим фронтом, неначе під час облави.

У лісовій тиші неструнким хором, але все ж таки дружно та злагоджено клацнула решта затворів. Щось підказувало Ігореві: солдати готові стріляти навіть без наказу. Точніше, вони напевне дістали наказ стріляти.

– Лишайтесь на місці! – почувся голосний наказ, і з-за дерев на галявину виступив чоловік у польовій військовій формі, але, як побачив Князевич навіть зі свого місця, без погонів та взагалі без жодної відзнаки. На поясі проглядалася кобура, та чоловік не поспішав витягати з неї пістолет.

Перетнувши галявину по діагоналі, він зупинився в двох кроках від них, зиркнув спочатку на Князевича, відтак перевів погляд на Цибуха, простяг руку:

– Документи.

– Які документи, товаришу, ми в ліс прийшли! – задріботів парторг, не опускаючи рук.

Ігор, навпаки, свої опустив, що не викликало у військового жодного заперечення.

– Документи, – повторив він. – Хто такі, звідки, як тут опинилися, з якою метою?

– Моє прізвище Князевич, – із усім можливим у даній ситуації спокоєм промовив Ігор. – Я слідчий, працівник Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ.

– Слідчий? – Брови військового стрибнули вгору. – Давно себе в дзеркало бачили, слідчий?

– Документи в мене на квартирі. Я з’ясовую… гм… певні обставини однієї справи… Словом, мій колега має рацію, до лісу ми пішли без документів. Хіба в лісі потрібен паспорт?

– Колега? – Чоловік кинув погляд на Цибуха. – Теж слідчий? – Не стримався: – В такому шоломі? Це вам у слідчому управлінні видають?

– Я хотів сказати – товариш, – далі зберігаючи спокій, виправився Ігор. – Це секретар партійної організації села Гайворон, товариш Цибух Павло Андрійович. Мою та його особу, зрештою, дуже легко перевірити. Хоча я не маю уявлення, як тут, серед лісу, ви зможете провести хоч якусь перевірку. Взагалі, що відбувається, чому ви нас затримали, хто ви такі самі?

Князевич спробував наступати. На військового без погонів його спроби жодного враження не справили. Відступивши на крок, командир кивнув солдатові, який стояв ближче до них:

– Обшукати.

– Яке ви маєте право? – Тепер уже Ігор розізлився серйозно. – На якій підставі, що тут узагалі діється?

– Вірите – я вам усе за секунду обґрунтую? – спитав незнайомець. – Коли почну, дороги назад для вас уже не буде. В усякому разі, туди, звідки прийшли, повернетеся не скоро – вірите?

Щось у цьому тоні підказало Князевичу – краще не сумніватися в його можливостях. Отож він мовчки й покірливо дозволив солдатові, котрий заради такого випадку закинув автомат на плече, обмацати себе. Звісно, в кишенях чужого одягу нічого не виявилося. Цибух так само тримався покірно, при ньому знайшли складаний ножик, котрий незнайомець, покрутивши в руках, недбало кинув собі під ноги, та пачку «Прими», забачивши яку він скривив губи. Коли солдат закінчив, знову взяв автомат напереваги та відійшов на кілька кроків назад, військовий запитав, не змінюючи тону:

– Кажете, з Гайворона?