Розділ «20 «Калашников»»

Або йому так здалося.

Проте відчуття, що за ними хтось уважно стежить і серед дерев вони не самі, посилилося, щойно ступили до лісу. Цими дивними враженнями, котрим не було пояснення, Ігор вирішив не ділитися зі своїм мимовільним провідником. Йому взагалі розхотілося підтримувати з ним будь-яку розмову – серед дерев вона виглядала щонайменше необов’язковою. Цибух ніби відчув це та збагнув – після кількох спроб розказати ще чиюсь немилозвучну й сумнівну біографію парторг, наштовхнувшись на стіну мовчання, теж стулив рота, зосередившись на рухові.

Він же порушив мовчанку за півгодини, зупинившись на краю неглибокого спуску, куди вела ледь помітна в осінній траві стежка.

– Тут.

– Прийшли? – здивувався Князевич, теж зупинившись.

– Урочище Сиве. Тут знайшли Юрка Боровчука.

– Це по дорозі до джерела? – уточнив Ігор.

– Розумію, про що ви зараз подумали, – тут же промовив Цибух. – Детективів, вибачте, не читаю й не люблю. Про вашу роботу мало що знаю. Але, як кажуть, хлопський розум. – Він торкнувся пучками пальців лоба, трошки зсунувши при цьому шолом догори.

– Про що ж я зараз подумав? – Князевич не намагався приховати іронії.

– Кожне мертве тіло знайшли в іншому місці. Скільки ж шляхів веде до джерела, хіба ні?

– Є таке діло, – визнав Ігор. – Справді, чому так? Ви, як місцевий, можете пояснити?

– По-перше, я, ви знаєте вже, не зовсім місцевий. Хоча, по-друге, брав певну участь у, гм, ліквідації цього джерела релігійного дурману, вибачте за каламбур. Справа ось у чому: ми йдемо шляхом, котрий вважається коротшим. Хто не з Гайворона, може обрати інший маршрут. Проте сумнозвісне джерело, повторюся, не так уже й далеко, як вам можуть насвистіти. Коли вже зовсім чесно – знаючи напрямок хоча б приблизно, схибити складно. Просто одні шукатимуть швидше, інші – довше. Все це оповідки, Ігоре Степановичу, забобони. Я вам це доведу, будьте спокійні.

Вони рушили далі, за порадою Цибуха оминувши урочище. Стежка то губилася, то знову виринала під ногами, та для провідника вона зовсім не була головним орієнтиром. Мов справдешній лісовик, він торував шлях, досить упевнено орієнтуючись у лісовій гущині й не збиваючись із відомого йому одному напрямку. Ігор рухався за ним, намагаючись триматися точно у фарватері провідника і при цьому запам’ятовувати дорогу. Повністю захопившись цим процесом, Князевич не думав зараз більше ні про що. Голова була абсолютно чистою та ясною. Він готувався відкрити для себе нарешті таємницю тутешніх місць.

Так спливла ще година.

Перед ними раптом відкрилася серед лісу невеличка галявина у формі неправильного кола. Цибух зробив кілька кроків уперед, повернувшись на ходу до Ігоря та збираючись сказати йому, напевне, щось важливе. Але не встиг – завмер із роззявленим ротом. Князевич теж зупинився, руки проти його волі повільно поповзли вгору.

Коли просто на тебе дивиться дуло автомата, іншої реакції годі чекати.

Зброю напереваги тримав молоденький, років дев’ятнадцяти з вигляду, солдатик у польовій формі, з пілоткою, впевнено насунутою на голену під нуль голову. Вояк – молодий. Виглядав кумедно, кирпатий і клаповухий. Та «калашников» його руки стискали впевнено, затвор правиця пересмикнула різко. Клацання металу прозвучало загрозливо, звук не віщував нічого доброго.

– Стій! – наказав солдат на диво грубим, дещо хрипкуватим голосом.

Князевич розгубився не менше за Цибуха – жоден із них не готувався зустріти в лісовій гущині озброєного воїна.

– Руки!