Розділ «19 Стукач»

– Він ненавидів владу і персонально нас, комсомольців та комуністів. Це вже, я вважаю, своєрідний трамплін для злочину. Планувати злочин – скоїти його, хіба ні? У вас, наскільки я знаю, виявити підготовку до злочину вважається вищим пілотажем, профілактика…

– Зараз ви займаєтеся профілактикою? Чи мені допомагаєте?

– Ігоре Степановичу, моя мета зараз – застерегти вас: таких, як Кудімов, Рогоза, Галина Дорош, агроном наш, Василівна з чайної, завклубом, бібліотекарка… Ви знаєте, звідки взялася наша бібліотекарка? Це вдова одного ворога народу, ніде не могла знайти роботу, в неї вчений ступінь є. Тут пригрілася, й уявіть, які книжки підсуне селянам.

– Жодних, окрім тих, які виходять друком у радянських видавництвах, – спокійно відповів Князевич.

– Ви дарма жартуєте.

– Я зовсім не жартую. Здається, ви трошки перебільшуєте. – Слово «трошки» Князевич вирішив ужити в останню секунду.

– Моє діло – застерегти вас. І ще: з огляду на те, що одні ховаються тут і пересиджують, а інші співчувають відверто ворожим елементам та покривають їх, вважаю за свій обов’язок попередити вас як співробітника правоохоронних органів – не здивуюся, якщо десь тут у селі всі вони переховують дезертира.

– Кого? – вирвалося в Ігоря, і тут же згадав: – Дмитра Ярчука, так розумію?

– Його, його. У мене дружина – завуч, так вона з ним натерпілася свого часу. З його батьками так само. Приходила, було, після уроків, усе казала – то ворог росте. Бачте, виріс. Утік із армії, причому зрадив батьківщину в прямому розумінні слова. Не побажав виконувати інтернаціональний обов’язок, тепер фактично під розстрілом ходить. Зловлять, пожаліють, може, дадуть років п’ятнадцять. Навряд чи перевиховається.

– Маєте точні відомості про те, що дезертира ховають у селі? Товаришу Цибух, це вже не жарти, це серйозна інформація.

– Не знаю. Припущення. – Парторг розвів руками. – Ґрунтується воно ось на чому: давно б зловили, у нас ловити вміють. Значить, хоч Ярчук і ризикує, усе одно поруч із рідною хатою, в рідних місцях, переховуватися йому простіше. Знаєте, чому? Не здадуть! Кругова порука, Ігоре Степановичу!

Він знову закурив. Князевичу теж закортіло. Та стримав себе, жестом відмовився, подумки погоджуючись із собою: справа не в пропонованій «Примі», а в руці, котра пропонувала.

– Гаразд, Павле Андрійовичу. Так чи інакше, дякую за інформацію. Матиму на увазі, коли з кимось говоритиму. Але все ж таки, – тут Ігор іще більше посунувся вперед, – ось ви особисто готові конкретно запідозрити когось із односельців у вбивстві хоча б одного з трьох? Юрія Боровчука, скажімо, місцевого на сто відсотків. У вбивстві або, наприклад, організації злочину? Бо ми тут з вами про все поговорили, крім того, що мене в усьому цьому насправді цікавить.

– Гм… А що вас цікавить?

– Склад злочину, товаришу Цибух. Чи таки всі троє ваших добрих знайомих справді отруїлися джерельною водою? Якщо це так, чому нею не труяться ваші безпартійні односельці? Чи просто собі безпартійні громадяни? Такі, як я, наприклад…

– О, а ви безпартійний?

– Поки що, – чомусь відповів Князевич.

– Ваш апарат таких тримає?

– Всіляких тримає.

– Гм…