Розділ «19 Стукач»

Князевич аж надто рішуче мотнув головою.

– Ось ви постійно повторюєте – «вони, вони». Ви себе, виходить, відокремлюєте від інших селян?

– Наша партія, Ігоре Степановичу, – щонайменше партія робітників і селян. Значить, я себе не можу якось протиставляти сільському населенню, сільському трудівникові, звичайному колгоспнику. – Цибух зараз говорив, наче виступав на мітингу чи партзборах. – Але це вони самі протиставляють себе мені, якщо можна так сказати. Для них я чужий, хоча десь так воно і є. Сам із Ворошиловграда, тут живу та працюю вже двадцять років. Спочатку комсомольська путівка, потім партія наказала. Про мене в газеті писали, Юрко Боровчук покійний постарався, про старшого товариша…

– Тобто ви тут не прижилися?

– Чому? Прижився. Саме тому й кажу вам те, що помічаю гостро, як не місцевий, не корінний.

Князевич докурив, зручніше вмостився на старенькому рипучому стільці.

– Павле Андрійовичу, а може, так поговоримо, коли ви вже самі захотіли? Ось так: я запитую, ви відповідаєте. Бо вас, я так бачу, несе, і в цьому потоці може загубитись якась важлива інформація. Ви ж гукнули мене, щоб поділитися чимось важливим, слушно?

– Так достоту. Звичайно, звичайно, запитуйте, я готовий. – Цибух теж засовався на своєму стільці.

У запалій на коротку мить тиші чувся пташиний щебет.

– Ви, напевне, знаєте, хто я і що роблю в Гайвороні, правда ж?

– Ви слідчий з особливо важливих справ із Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ Української РСР, – відчеканив співбесідник.

– Майже правильно. Тільки не треба чужих титулів, я не з особливо важливих справ, я просто слідчий.

– Простого слідчого в цьому антирадянському болоті порпатися не пошлють, – уперто вів своє Цибух. – Але раз так треба, раз така легенда…

– Ніяких легенд, – відрубав Ігор. – Ми не граємося тут у шпигунів. Тим більше – сищиків-розбійників. Є потреба додатково з’ясувати обставини смерті трьох людей, що мала місце біля Гайворона від кінця серпня. Якщо говорити про якісь антирадянські змови чи настрої, то краще не зі мною, а з уповноваженим КДБ, є відділ у Кременці. Вас спеціально інформували про мій приїзд?

– Як парторг я повинен знати про такі речі. – У голосі звучала гордість. – Усе ж таки я тут вважаюся хоч там яким, а начальством. А те, що ми з вами змушені розмовляти потай, – моя ініціатива. Нас можуть побачити разом, і тоді все, кінці у воду.

– Що за кінці? – Розмова ходила по колу і починала набридати Ігореві. – Маєте конкретну інформацію про згадані мною обставини? Бо інформація про те, що ляпають язиками про владу п’яні колгоспники, справи не стосується. Принаймні – моєї.

Цибух помовчав, зобразив пальцями на поверхні столу щось подібне до гри на піаніно.

– Тоді ви ніколи нічого тут не розмотаєте, – мовив нарешті. – Місцеві зуби поламали, бо місцеві – таки свої. Не хочуть зайвого ворушити, все таке… Ви – людина стороння, Ігоре Степановичу. Без розуміння того, що тут майже все село спроможне мовчки покривати злочин, якщо жертвою його стали партійні та радянські діячі, ви жодних обставин не з’ясуєте. Жод-них! У них тут обітниця мовчання. Тим більше коли ці смерті можуть прямо дискредитувати владу, навіть налякати її керівних працівників, хай і на місцях. Судячи з вашого приїзду, центральна влада теж стурбована. А їм, бандерівцям тутешнім, тільки цього й треба! Вони всі руки потирають і так, знаєте, хитро один одному всміхаються. Мовляв, усе правильно, все ми розуміємо.

Князевич теж помовчав.

– Павле Андрійовичу…