Розділ «13 Чисті руки»

– Тобто?

– Лікарські рослини, знаєте? Це я так говорю взагалі – флора. Все йде в діло: мати-й-мачуха, чистотіл, шипшина, калина, кропива, календула, ромашка…

– Ясно. Займаєтеся фітотерапією?

– Це все приймають у кооперації. Теж варіант – здати на фармацевтичний пункт, – пояснив Рогоза.

– Багато платять?

– Грошей не дають. Є дещо цінніше за гроші. Талони. У вас є в Києві? Ну, видається спеціальний талон. Ви потім можете їх отоварити в райцентрі. Краще – взагалі в Тернополі, туди продукти чи речі частіше завозять. Речами брати ліпше, суха ковбаса в селі не потрібна.

– Ви ж кажете, всім забезпечені…

– Тому й забезпечений, – розвів руками сторож. – Я можу продати свій талон. Чи обміняти в якоїсь господині, на ті ж яйця, сир, молоко. Чого ви так дивитесь? У нас по селах ніхто без роботи не сидить. Можеш не вчитися, працювати мусиш. Діти, наприклад, з понеділка підуть на картоплю та буряки. Із четвертого класу це обов’язково для всіх учнів. Дівчата, хлопці – не має значення.

Князевич зітхнув, пригадавши, як одного разу навіть від Головного управління МВС вимагали виділити бригаду для поїздки «на картоплю». Тоді він ще ходив у лейтенантах, його згоди особливо ніхто не питав, і тиждень міліційні опери та слідчі жили в якомусь селі під Березанню. Спали у шкільному спортзалі, туди з такої нагоди занесли ліжка. Занять усе одно до ладу не було, середні та старші школярі товклися на колгоспному полі разом із «партизанами» – так їхню бригаду чомусь прозвали. Вечорами добре йшов самогон, а майор від парткому, котрий формально вважався старшим бригади, вже на третій день махнув рукою на політичні анекдоти. А на п’ятий дістав у табло від якогось місцевого тракториста – поперся на танці та нахабно запросив дівчину, котра була не вельми й проти уваги гороцького міліціонера. Те, що заїжджий був міліціонером, тракториста не зупинило…

– Добре, Вікторе Григоровичу, ближче до справи.

– Так куди вже ближче. Пішов рано в ліс по шипшину, а знайшов мертву жінку.

– Ось звідси – докладніше. Де саме це було?

– Можу показати рукою.

Тепер від шкільного сторожа ледь чутно повіяло холодком.

– Не треба рукою. Мені навіть не потрібно бачити це місце, все одно стільки часу минуло. Просто скажіть, далеко це від села?

– Не дуже. Десь менше за кілометр у ліс. Жінка лежала під буком.

– Ви відразу зрозуміли, що вона мертва?

– У нас тут жінки не валяються по лісах. Не мають такої звички.

Тепер Рогоза вже помітно знущався, що підказало Ігореві: не такий простий цей сивий старий чоловік.

– Ви кажете, люди тут регулярно збирають щось у лісі. Це могла бути місцева жінка, якій раптом стало погано… з серцем наприклад. Ні?