Розділ «13 Чисті руки»

Козуб кахикнув.

– Ну, ви тут гомоніть, я пішов, справи ще є. Коли треба що – я завжди поруч.

– Розберемося, – кивнув Князевич.

Дільничний пішов, а нові знайомі лишилися стояти на порозі.

Тепер Князевич зміг роздивитися шкільного сторожа краще.

Прості штани, здається – від гарного колись міського костюма. Джемпер на ґудзиках, за інших обставин під такі брюки не вдягався б. Сірий легкий дощовик, важкі черевики. Смугастий картуз прикриває кучму сивого волосся. І очі – блакитні, цей колір зовсім не асоціювався в Ігоря з немолодою людиною. Глибокі, уважні, чомусь безнадійно сумні, хоча на губах Рогози грала легка усмішка.

– Чого стоїмо, ходімо до вашої хати.

Вони зайшли до вестибюля, і по ходу Ігор встиг зачепитися оком за незмінний портрет Брежнєва на стіні. Кімната, до якої сторож провів гостя, була в самому кінці коридору, в правому крилі. На дверях категорично висів масивний амбарний замок, сусідні двері були прочинені.

– Тут я живу, – кивнув Рогоза. – Зручно. Живеш на роботі, ніколи не спізнишся.

– Давно?

– Що? А… Ось першого вересня було п’ять років.

– Де раніше жили?

– Це вже допит?

Князевич знизав плечима.

– Чому обов’язково допит?… Просто ви самі сказали, що тут і живете. Значить, у Гайвороні ви хати не мали або…

– Без «або», товаришу…

– Можна просто Ігор. Князевич моє прізвище.

– Так без «або», Ігоре. Я справді жив раніше не тут. Переїхав, спокою захотілося. Чому ж вас і запитав, раптом теж надумаєте. Директор школи цієї мій… скажімо так, давній знайомий. Прихистив, виділив оцю комірчину. Якась копійка на життя є, витрачатися мені особливо нема на що. У нас їдальня при школі, годують. Місцевий голова видає талони на харчування в чайній.

– Тільки вам?

– Не тільки. Працівники освіти та культури мають якісь такі можливості їсти за кошт бюджету чи влади, може, держави… Слухайте, я в це не втручаюся. Вистачає мені тут усього. До речі, телефон у мене, так що можете у справах дзвонити. Чи дружині.