Розділ «Сімейна справа Семенових»

Іловайськ: розповіді про справжніх людей

– Вибачте, не хвилюйтеся, це батько Андрія, Юриного друга.

– Так, так! Все нормально. Що сталося?!

– Дзвонив малий! Нічого не сказав, лише: «Все нормально, тату!»

– Чому ж Юра не подзвонив?

– Не знаю. Може, немає можливості.

– Дякую. Добраніч, – тривожно поглянули з дружиною одне на одного, шукаючи руки, а в руках – підтримки від гірких припущень.

І тут же подзвонив син:

– Мама, я живий, у полоні. Не хвилюйтеся: тут годують нормально, не б’ють. Поповни обов’язково рахунок на цей номер, обов’язково! Бувай! – говорив швидко, пошепки, але батькам здалося, що він кричав, що його голос чує зараз весь будинок, вся вулиця, все місто.

– Господь почув! – сказала Раїса.

Ігор Юрійович не заперечував.

Після цього дзвінка вони не мали можливості спілкуватися з сином близько місяця. Офіцера, з телефону якого дзвонили хлопці, кудись перевели або розстріляли, або обміняли – чутки ходили різні, і все це не здавалося неможливим. Таріелович, який потрапив до полону трохи раніше, ще до «Іловайського котла», і тому вважався старожилом, та й був там старшим за званням – полковником-танкістом, продовжував їх опікати, так само як і інших молодих офіцерів, відправляючи їх «поближче до Бога», як він висловлювався – на шосту полицю. Так тут, угорі, опинився і той хлопчина із Західної України, над яким знущалися козачки. Петро володів двома безперечними чеснотами: по-перше, він умів вирізати з дерева заточеною ложкою все, що завгодно, а по-друге, в Донецьку у нього жила рідна тітка, яка вирізнялася вельми пробивним характером. Перше, що створив Петро – розп’яття, яке вони поставили в куточку і тихенько вечорами молилися, повторюючи один за одним ті нечисленні молитви, які знали. Пізніше тітка принесла Новий Заповіт, і вони його читали тихенько вголос – молитви заспокоювали, а страждання, які зазнавали мученики і сам Ісус за віру, додавали сил і упевненості. Найголовніше, що жило в цих молодих хлопцях і що часто зникало в людях старшого віку – це усвідомлення безумовної правоти своєї справи. На допити їх уже не викликали, бити після першого вересня припинили – казали, що Стрілков-Гіркін видав указ про належне поводження з військовополоненими, так що цілий день вони гортали жіночі журнали, яких тут валялося сила-силенна і жартували, що після звільнення з армії запросто можуть тепер стати продавцями-експертами якої-небудь мережі типу «Мері Кей». Мало-помалу Петрова тітка змогла навести мости в керівництві «денеер», знайти мотузочки, за які могла посмикати: де за допомогою знайомств, де за допомогою невеликих грошей, і хлопцям дозволили передачі. Спочатку передавала лише тітка, а потім, через два місяці, прийшла перша передача з дому:

– Мамо, – сяяв Юра по телефону, – ти не уявляєш, яка це радість: почистити зуби, одягнути чисті труси, випити каву з бутербродом. Так мало потрібно людині!

– Головне – вірити, синку! Головне – вірити!

Ці тижні Семенови поставили на пошуки можливостей звільнення. Звернулися до СБУ, але там відповіли чесно: шансів немає, не в наших силах; у військовій частині казали, що роблять все можливе, але… Полковник Рубан на повторне прохання відповів: мовляв, так, добре, бачив список, там є ваш син, значить, займатимемося. Але порядок звільнення з полону такий: спочатку – поранені, потім – солдати, і тільки потім – офіцери.

– Та вони ж – діти! – закричала Раїса.

– Вони – офіцери! – відрубав Рубан і закінчив розмову.

Дуже конкретний мужик, не підступитися.

У відчаї Раїса сходила навіть у редакцію міської газети, яка співпрацювала з волонтерами і багато писала про війну, – раптом допоможуть, раптом когось знають, раптом – знову диво? «Наш старший син – теж військовий, зв’язківець, служить у Миргороді. За нього ми спокійні, а цей же – зовсім хлопчисько! Може, є які-небудь виходи у волонтерів, у журналістів на Донецьк?» Головний редактор порадив написати і зареєструвати заяву в СБУ і дав номер телефону місцевого фонду, що співпрацює з Рубаном.

– Ми вже дзвонили Рубану. Він сказав – чекати.

– Сходіть все ж таки сюди. Рубан далеко, в Дніпрі, а ці – наші, може, щось порадять. Будь-яка можливість…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сімейна справа Семенових“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи