Розділ «1396. Повернення»

Прощатися приїхали всі дванадцять бійців. Їх товариша, сержанта інженерно-саперного відділення 91-го саперного полку Андрія Гончарука вбило під Іловайськом 29 серпня 2014 року між одинадцятою і дванадцятою годинами дня. Осколок зрізав сержанту верхню частину голови, знявши скальп разом із черепом, коли вони на вантажівках виходили з оточення і потрапили під обстріл.

– Хлопчики, хто сидів посередині? – до свіжої, уставленій вінками могили, підійшла мати, маленька худа жінка в чорній хустці й темно-синій, майже чорній, простій сукні. З дня смерті сина минув тиждень пошуків і відчаю, який перетворив її обличчя на маску відчуженості, і навіть зараз в її втомлені від горя очі не кожен би наважився зазирнути. – Хочу поговорити з ним.

До неї обережно, ніби просуваючись мінним полем, нахиливши голову, наче відчуваючи провину, підійшов боєць. Жінка обійняла його – вони виявилися майже одного зросту – і знову заплакала:

– Пощастило тобі, синку. Пощастило твоїй матері, нехай тебе Бог береже… Я – Олена Миколаївна…

– Так, я знаю. Мене Русланом звати, ми друзі з Андрієм… В окопах завжди поруч, у бліндажах, – солдат говорив трохи затинаючись, через плече жінці. – От і в машині… Він скраю сів, праворуч від мене, ліворуч – хлопець із добровольчого батальйону. Вони високі обидва такі… Їх, мабуть, одним осколком і вбило. Без шансів. А я маленький, мені тільки каску подряпало… Ми, коли зрозуміли, що в оточенні вже, часто вночі на небо дивилися. Андрій міг кожне сузір’я показати…

– Це в нього з дитинства, – усміхнулася мати. Вони відійшли і стали трохи збоку від доріжки, біля спиляного дерева. – Він завжди цікавився, що і як влаштовано, як працює, чому вітер дме, де які сузір’я… Як же вас із полону випустили?

– Не знаю, Олено Миколаївно. Так і випустили. Спочатку росіяни нас тримали, потім сепаратистам передали. Ті злі, як собаки… Наказали роздягтися до пояса, шукали татуювання. У кого знаходили, ті, значить, із добровольчих батальйонів, вони їх до себе відразу забирали, на Донецьк. Деяких розстрілювали, кажуть, прямо там, але я не бачив, лише постріли чув. А ми що? Ми – контрактники, сапери… Всіх дванадцятьох і відпустили. Навіть не били. Не годували майже, і води не давали три доби.

Біля виходу з кладовища на неї чекали невістка, донька та її чоловік, теж військовий, вчора лише прибулий у відпустку з Косового, де служив у миротворчій місії.

– Я почекаю хлопців, покажу, як до їдальні пройти, – сказав він.

– Не затримуйтеся сильно, – мати взяла невістку під руку. – Підемо. Як Сашко? – запитала про внука.

– Запитує, коли татко приїде, – невістка прикривала рот хусткою, вона весь ранок прагнула не зірватися в істерику. – Він же звикся, що Андрійко у формі повертається, і як побачить солдат, так одразу і запитує…

– Треба буде якось сказати йому…

– Мамо, як? Три роки дитині! – невістка вже не могла стримувати крику безвиході.

Мати почала обдзвонювати всі шпиталі та лікарні Дніпропетровська і Запоріжжя 30 серпня, після страшних вістей про те, що сталося під Іловайськом. Але ніде нічого не знали – ні про поранених, ні про вбитих. Нічого не знали ні про долю Андрія, ні про долю його дванадцятьох товаришів того дня і в їх військовій частині. Або вдавали, що не знали. Нарешті, 31 серпня пізно вночі в Запорізькому шпиталі відповіли, що сьогодні до них надійшло близько двохсот поранених з-під Іловайська: «…кажіть прізвище, будемо уточнювати в списках». Сина в списках не виявилося. Тут у неї зажевріла слабка надія, що Андрій врятувався – вийшов або виходить зараз із оточення, або потрапив у полон, і його скоро відпустять. Уранці Олена Миколаївна ще раз подзвонила командирові частини, і той повідомив, що з тринадцяти бійців дванадцять нині дійсно в полоні, а один – загинув. Цей один – Андрій. Приголомшена вістю, вона просиділа на краю стільця доти, поки ближче до полудня з частини не приїхали військові й детально не розповіли, як усе сталося. Їх саперно-інженерне відділення – тринадцять бійців, яким командував сержант Гончарук – разом із бійцями добровольчих батальйонів виходили у великій колоні – багато вантажівок, емтеелбе, бетеерів, навіть декілька танків – із оточення так званим «зеленим коридором». Під селом Н. почався обстріл. Андрій і ще один хлопець з батальйону «Київ-1» загинули, як і безліч інших бійців із інших підрозділів. Їхніми тілами там усіяно все поле. Коли солдат, які залишилися живі, почали оточувати росіяни, щоб узяти в полон, один з бійців саперного відділення сховався в селі. Під час зачистки його, однак, знайшли, але він устиг дати номер телефону командира частини місцевій мешканці. Тá увечері передзвонила і сказала, що солдат просив передати, що дванадцять бійців – усе відділення – потрапили в полон, а один – убитий, але хто саме, вона не знає. А взагалі сказала, що вбитих українців тут дуже багато. Двох вона встигла приховати трохи далі від дороги, але можна знайти. Там видно – хрестики з гілочок стоять. Інших, хто лежав на виду, зібрали в чорні мішки і забрали сепаратисти. З усього сказаного виходило, що один із двох похованих – Андрій.

– Ви його знайдете? – запитала матір в офіцерів.

– Н. і околиці нині повністю контролюються росіянами і сепаратистами. Всіх, кого можемо, ми вивозимо, є така домовленість, там працює Червоний хрест. Вони підбирають всіх, кого знаходять. Ну, або те, що від них залишилося…

Мати заплакала. Те, що її син міг бути вбитий, вона припускала. Він сам вибрав собі таку непросту роботу: йшла війна… Але те, що він не буде похований по-людськи, що його могила – десь там, на далекому чужому Донбасі, де його закопали, як пса, без імені й прізвища, і вона буде позбавлена можливості приходити до нього, говорити з ним, що дружина і син не зможуть відвідувати батька на кладовищі – ця думка здавалася їй нестерпною. Але ще страшніше для неї було усвідомлювати, що вона ніколи не зможе його знайти.

Олена Миколаївна металася по хаті, дзвонила, обривала телефони військової частини, СБУ, але ніхто не знав, чим допомогти. Єдина надія залишалася на те, що Андрія підбере Червоний Хрест, але жодних відомостей від військових більше не надходило. Так пройшло три безсонні доби. Четвертого вересня у відпустку приїхав її зять Стас, чоловік старшої доньки, який служив у миротворчому контингенті в Косово. Похмуро вислухавши тещу, Стас вийшов на вулицю, закурив і почав дзвонити. Весь цей час на нього нестримно зі своєї будки гавкав Барсик, невеликий чорний бойовитий пес. Після півгодини розмов і п’яти сигарет Стас повернувся в будинок:

– Треба будку Барсику полагодити, зовсім дах продірявився, – сказав похмуро.