Розділ «Сімейна справа Семенових»

– Та який з мене німець? – здивувався лікар. – Я – корінний харків’янин!

– Так, а що з ногою, лікарю? Відріжете? Не треба! Нова ж не виросте!

– Залишиться у тебе нога, не переймайся. Вилікуємо. Вони тебе в табір хотіли забрати, але я сказав, що ось зробимо ампутацію, тоді й забирайте.

– Так, а як же…

– Та що-небудь придумаємо, дорогенький, не переймайся.

Два тижні пролетіли швидко. Операція, перев’язки, лікування. Танкіст – так його прозвали медсестри – мав відмінне здоров’я і швидко одужував. Це не могло не тішити, але чим здоровішим він ставав, тим усе ближче виднівся концтабір. Пару разів навідувався німецький офіцер із запитанням, коли ж відріжуть ногу, і лікар усякий раз казав, що, можливо, завтра, але з’явилася надія, що концтабір отримає здорового в’язня, потрібно лише ще зачекати трохи. Німець явно схилявся до другого варіанту, і тому не квапив лікарів. Тиждень-другий нічого не вирішував, полонених у нього вистачало.

Серед медсестер особливу симпатію до Юри виказувала Люба – світловолоса двадцятирічна українка з-під Ромен, яка говорила доладною українською мовою, яку Танкіст не завжди розумів до кінця. Та це не зашкодило молодим людям знайти іншу спільну мову – мову щирих почуттів. Разом із лікарем Люба його і врятувала – за декілька днів до виписки Танкіста разом з іще одним офіцером і солдатом відправили в ізолятор, нібито виявили в них тиф. Німці переполошилися, але перевіряти діагноз не поспішали – тиф так тиф, немає підстав не довіряти старому лікарю, який так ретельно лікує німецьких солдатів і офіцерів. А далі Юру вела та сама удача, яка так часто приходила на допомогу. До ізолятора приставили вартового з автоматом, який ніс свою службу не дуже пильно. Охороняти трьох тифозних поранених не так-то й складно, напевно, вважав він. При нагоді вони задушили надміру самовпевненого охоронця і втекли. Йшли довго, вибиралися лісами і болотами – фронт у ті дні часто міняв лінію, важко було визначити, де свої, а де вороги, але через кілька днів вийшли таки – прямісінько в розташування мотострілкового полку. Долікувавшись у радянському госпіталі, старший лейтенант отримав відпустку і поїхав додому до матері в Липецьку область. Йшов по селу, накульгуючи і спираючись на палицю, вітався з людьми, ловив на собі здивовані погляди, а коли відкрив хвіртку, матір, побачивши його, втратила свідомість. Виявилось, місяць уже як отримала похоронку, горювала. Повернувшись на фронт, але вже в іншу танкову бригаду, Семенов шкодував лише про одне – коли тікав із Харківського німецького госпіталю, не встиг попрощатися з Любою. Більше він ніколи її не зустрічав.

Цю історію від батька – першу таку детальну про війну – Ігор почув лише через пару років після вручення Зірки Героя, коли вони неподалік від Курська, з’їхавши в бік із траси Москва – Сімферополь, стояли біля меморіалу полеглим воїнам.

– Дивися, синку, – сказав батько, проводячи пальцями по опуклих буквах на плиті, – тут я похований…

Серед нескінченного переліку прізвищ героїв, полеглих на Орловсько-Курській дузі, значилося: «Семенов Юрій Петрович».

У День Незалежності України, 24 серпня, з Юрою пропав зв’язок. Ігор Юрійович не міг додзвонитися синові з самого ранку, і лише ввечері, емоційно переваривши показаний по телевізору військовий парад на Хрещатику і прочитані в інтернеті чутки про оточення українських підрозділів під Іловайськом, трохи заспокоївся: по телеку сказали, що користуватися телефоном у зоні АТО стало небезпечно. «Може, наказали відключити, – зробила висновки дружина. – Завтра, напевно, відгукнеться». Але ні завтра, ні післязавтра син на зв’язок не вийшов. Пробували дзвонити його товаришам, але ті або скидали виклик, або не брали слухавку.

Невідомість – це найстрашніша голова дракона. Своїм полум’ям вона не обпалює, а заморожує, вводить у ступор, позбавляє волі й змушує багато говорити замість того, щоби діяти. Невідомість робить телефон частиною вашого тіла, позбавляє сну і дарує примарні надії. Немає нічого гіршого за невідомість, коли серце не знає, що йому робити: горювати чи радіти. Лише третього вересня Семеновим прийшла перша звісточка. Подзвонив командир:

– Юра живий, не поранений. Він у полоні. Вибачте…

Того ж дня відгукнулася мама Діми Севастьянова, однокурсника, одного з шести випускників-артрозвідників. Того самого, який не брав слухавку, коли йому дзвонили Семенови. А не брав тому, що не знав, як сказати про те, що сталося, тому подзвонив своїй матері порадитися, як бути, як точніше принести батькам товариша погану звістку. А за годину після розмови з мамою снаряд влучив у їхню машину, і він загинув разом із Ванею Гопаченком, ще одним двадцятидвохрічним лейтенантом. Немає більше ні Діми, ні Вані, золотих, світлих хлопчиків. Це не вкладалося в голові, не давало жити. І тут уже заговорила, обпалюючи з ніг до голови, друга голова дракона – страх смерті. Вона дихала їдкими випарами, обвуглювала серце і вкладала спеченим калачиком на диван, подалі від гамору і рухів зовнішнього світу.

Мабуть, лише тут, у полоні, в будівлі Донецького СБУ, Юра вперше за короткий час перебування в українській армії відчув, що він – офіцер. До них, зовсім хлопчиків, молодих лейтенантів, дорослі дядьки-добровольці й мобілізовані ставилися, радше, як до синів або молодших братів, не сприймали серйозно як бійців, що, звичайно ж, дратувало юнаків. Але вони розуміли, що тільки їх сміливість і професіоналізм можуть змінити ситуацію, тому терпляче чекали свого часу. Навіть однолітки, двадцятирічні хлопці-контрактники, ставилися до молодих лейтенантів, як до рівних, а не як до старших за званням. І в цьому порядку, що склався в такій дивній, такій незвичайній новій українській армії, що народжувалася на очах, було б украй неправильно корчити з себе людей із зірочками на погонах, великих начальників і тому подібне – бій покаже, хто чого вартий. Звичайно, після училища, де з дисципліною та ієрархією дуже суворо, непросто було сприйняти такий порядок, але Юра, наприклад, не відчував дискомфорту, зі свого боку незмінно прагнучи дотримувати субординацію і зі старшими за званням. Все-таки це – армія, хоч і молода. Але тут, у полоні, їх ретельно розсортували: окремо – добровольчі батальйони (на них казали – «смертники»), кулеметники і снайпери, окремо – мобілізовані рядові й контрактники, окремо – офіцери. Добровольців Юра більше не бачив. Снайперів теж. Офіцерів помістили в підвальне приміщення, де стояли збиті дерев’яні полиці до самої стелі, на яких дуже щільно лежали люди, багато хто мав легкі поранення. Юра здивувався: як багато, виявляється, українських військових знаходиться в полоні. Він стояв із Андрієм посеред підвалу і не розумів, що робити далі, куди можна сісти, а ще краще – прилягти, бо вони вкрай знесилені.

– Агов, хлопці, ви звідки? – запитав голос із кавказьким акцентом, але слова звучали все одно якось дивно. Говорив сивий високий чоловік із великим носом, трохи скошеним набік. – Я Таріелович, називайте мене так, старший тут…

Вони пояснили, звідки і як попали в полон. Таріелович дивився на них добрими темними очима і лише похитував головою:

– Ех, зовсім хлопчиськи, зовсім хлопчиськи…

З часом вони зрозуміли, чому в грузина такий дивний говір – у нього практично не залишилося зубів. Потім вони дізналися, що Таріеловича сильно били на допитах.

– Можна сказати, що вам ще пощастило: не поранені, не обстріляні, смерті не бачили. Ану, давайте, лізьте на самий верх, на шосту полицю, подалі від чужих очей. Бігом!