Розділ «Сімейна справа Семенових»

Хлопці намагалися заперечувати: мовляв, ми ховатися не будемо, але вже наступного дня зрозуміли, як мудро вчинив Таріелович і від яких моральних мук їх захистив. До полонених мали звичку заходити підхмелені козачки з Росії. Фізично вони не сильно знущалися – хіба що могли ударити пару разів кулаком в обличчя або живіт, плюнути, штовхнути ногою, але морально давили дуже сильно, прагнули принизити, змусити боятися, тремтіти, говорити те, що вони хочуть чути. Вишукували найслабкіших, бажано молодих – і на пару годин брали в оборот тут же, посеред підвалу, знущаючись на очах в інших військовополонених.

– І ці люди, – сказав Андрій після перших побачених тортур, влаштованих козачками над молодим хлопцем із західної України, – нам розповідатимуть, хто тут фашист?

Тож на шостій полиці виявилося набагато краще, ніж на першій: хоча й більш задушно, зате спокійно. Вони не мали нічого – ні мила, ні зубних щіток, ні рушників, у лазню їх не водили, в туалет виводили чотири рази на добу, жодних прогулянок. Годували маленькими порціями – двічі на день жменька макаронів і хліб. Але більш за все допікали не голод, не духота, а тривога за рідних, які нічого не знають про твою долю, яким, напевно, нині значно гірше, ніж тобі.

У перший же день на допиті Семенова сильно побили. Спочатку руками – за те, що укроп, потім ногами – за те, що офіцер, потім гумовою палицею – за те, що артрозвідник. Били професійно, від душі, із знанням справи. З реплік Юра зрозумів, що його обробляють колишні менти. Хоча чому – колишні? Може, вони менти й сьогоднішні. Більш за все беріг нирки, знав, що коли відіб’ють, то вже не відновляться, тому підставляв під удари інші частини тіла, прагнув розслабити м’язи і згадував тренування по бойовому самбо, на яких учили правильно падати і захищатися від ударів.

Командири розводили руками – доки жодних контактів і новин немає, радили звертатися до СБУ і до полковника Володимира Рубана, який опікувався обміном військовополонених. Він на громадських засадах був ніби посередником між ворожими сторонами. Ігор Юрійович знайшов телефон Рубана в інтернеті, але коротка розмова надії не подарувала. Полковник сказав, що займається лише тими солдатами, про яких достеменно відомо, що вони в полоні:

– Уточнюйте інформацію, зв’язуйтеся з товаришами по службі, командирами. Якщо пропав під Іловайськом, то перегляньте відео допиту полонених у Сніжному. Там багато людей, може, впізнаєте…

Але на цьому жорстокому відео ні Юри, ні інших колишніх курсантів-однокурсників, яких Ігор Юрійович і дружина знали в обличчя, не виявилося. Стояв у другому ряді хлопчина, чимось схожий на сина, але ні, не він, не він, однозначно. Сиділи на кухні, всоте переглядаючи ненависні кадри. Дружина Раїса плакала і молилася:

– Хай я нічого не дізнаюся, де він і як, але тільки б знати, що мій син живий, Господи! Дай хоч яку-небудь звісточку!

Скільки годин не стулили очей від Дня Незалежності, який перетворився на щонайдовшу і безсонну ніч відчаю – третю голову дракона. Думали-ворожили, кому ще можна подзвонити, до кого звернутися. Вранці Раїса не встигла переступити поріг свого конструкторського бюро на заводі, як колеги закричали:

– Раю, Раю! Твій Юра – в списку військовополонених!

Видихнула і перехрестилася: «Значить, живий! Спасибі Тобі, Господи!» – і розплакалася від щастя. Хоча, здавалося б, яке це щастя? Син – у полоні, в якому стані, де? Що з ним відбувається? Його б’ють? Знущаються? Працювала, немов робот, ще раз перебирала в думках усіх, до кого можна піти і постукати – раптом допоможуть, поки не задзвонив мобільний – викликав незнайомий номер. Серце тривожно забилося:

– Алло!

– Доброго дня! Це Раїса Семенова? – дзвонила жінка.

– Так, це я.

– Мій чоловік у полоні, в Донецькому СБУ. Ваш номер телефону йому дали два хлопчики, Юра і Андрій, щоб повідомити, що у них все нормально. Ви не хвилюйтеся…

– Як вони там?

– Я сама більше нічого не знаю, даруйте… Живі – і то добре.

Дійсно: і то…

Цілий день Ігор Юрійович жив цією новиною: значить, правда, значить, живі і в полоні, а якщо є можливість передавати інформацію, значить, не все так погано. Тепер можна й звертатися до полковника Рубана. Не думав Ігор Юрійович Семенов, син Героя Радянського Союзу, старшого лейтенанта Юрія Петровича Семенова, який бив німецьких нацистів, що доживе до такого дня, коли його сина, лейтенанта Юрія Ігорьовича Семенова, доведеться виручати з полону російських окупантів.

О першій годині ночі Семенових підняв на ноги телефонний дзвінок: