Розділ «Сімейна справа Семенових»

За довгим столом сидів, вочевидь, важливий чин, одягнений у синю майстерку «пума», поруч на стільцях сиділи двоє в камуфляжі й пили чай із великих чашок, прикрашених квіточками і сердечками. Така мирна картина різко контрастувала зі всім навколишнім оточенням – темними коридорами, суворими поглядами, чорними автоматами, жорстокими допитами – і не могла не насторожити. Щось у ній було фальшивим, напевно, посмішки цих трьох:

– Сідай, лейтенанте, чайку поп’ємо! – сказала людина в майстерці. – З печивом. Хочеш?

– Не відмовлюся, – відмовлятися було нерозумно. Навіщо налаштовувати проти себе з самого початку. Це завжди можна встигнути.

– Правда, що твій дідусь – Герой Радянського Союзу? – продовжив чоловік у цивільному.

– Так, правда.

– Знаєш, як він воював?

– Звичайно.

– Як бив фашиста?

– Так, він трохи розповідав.

– А чому «трохи»? Тобі не цікаво було?

– Чому нецікаво? Навпаки. Але дідусь не любив про війну розповідати, навіть у школи, коли запрошували, ніколи не ходив, казав, що там «картонні» ветерани виступають.

– Які ветерани?

– Картонні. З медалями «стільки-то років Перемоги», а не бойовими.

– А-а. А ти, значить, корегувальник?

– Я артрозвідник.

– А в чому різниця?

Юра пояснив, але бачив, що специфічна військова лексика не завжди сприймається співрозмовником адекватно. Поки він говорив із цивільним, двоє військових переважно мовчали, зрідка вставляючи незначні зауваження.

– Ну, добре, – сказав, нарешті, цивільний. Я – міністр оборони денеер. Кононков моє прізвище.

Маємо до тебе наступну пропозицію: враховуючи заслуги твого діда перед Батьківщиною, пропонуємо перейти до нас на службу!

Обіцяємо матеріальний достаток і гарну наречену!