Розділ «Сімейна справа Семенових»

– А проти росіян я і не воюю. Я проти ворогів своєї Батьківщини воюю, я присягу давав.

– Як це – не воюєш? Я – російський офіцер! – кип’ятився підполковник.

– Так це ж ви сюди прийшли до України, а не ми до вас! – Юра говорив те, що думав. – Значить, ви вороги, правильно?

Насправді ж лейтенанта-артилериста не зачіпали і не ставили в безвихідь подібні запитання – він народився в незалежній Україні. Він знав себе як громадянина України. Він давав присягу українському народові, служив в українській армії й жодної іншої країни і Батьківщини собі ніколи не уявляв і не бажав. Для підполковника, який більшу частину свого життя прожив в СРСР, вочевидь, такі відповіді молодого українського лейтенанта здалися несподіваними. А може, він не вважав за потрібне вислуховувати відповіді. Підполковник розвернувся і дав команду своїм підрозділам почати вантажитися на броню і вантажівки.

Між собою в дорозі не розмовляли, в повітрі майже фізично тремтіло гнітюче відчуття провини і загального безсилля, і в той же час – полегшення, що залишилися живі. А, може, за це і відчували себе винними – за те, що залишилися живими, спостерігаючи за розбитою технікою і залишками українських солдатів уздовж дороги. Їхали не дуже довго. Очі не зав’язували, та й взагалі російські солдати поводилися так, начебто вони – справжні господарі на цій землі, а не загарбники. На висотці між Новим Світом і Старобешевим наказали вийти. Висота виявилася добре підготовленим укріпрайоном, який обороняло близько сорока російських десантників. Полоненим наказали сісти на землю в коло. Так просиділи близько двох годин, спостерігаючи, як час від часу з боку позицій сепаратистів прямо в центр Старобешевого падають снаряди. Юра з Андрієм налічили не менше десяти влучень, траєкторія польоту не залишала сумнівів, звідки і ким зроблені постріли. Очевидно, сепаратисти і росіяни хотіли залякати місцевих жителів ще більше, вселити в них, і так переважно недружньо налаштованих, ненависть до українських військових. Від цього усвідомлення Юрієві стало сумно. Коли він їхав на Донбас, то думав, що місцеві жителі вже у всьому розібралися – хто друг, а хто ворог, хто хоче миру, а хто війни. Молодий лейтенант їхав сюди захищати Батьківщину, а насправді виходило так, що Батьківщину тут давно розміняли на міфічні обіцянки і спотворену пам’ять. Тут замість реалій сьогодення – жорстокого, яке щодня забирає життя десятків людей, жили нездійсненним солодким майбутнім і несправжнім минулим, якимось чужим, видуманим життям. Можна, звичайно, назвати це мрією, але Юра схилявся до більш точного визначення – ілюзія.

Швидко стемніло і похолоднішало, і військовополонені сіли щільніше, притиснулися один до одного. Раптом у повітрі почувся знайомий звук – це летіли «гради», і летіли вони в їх бік. Росіяни теж насторожилися – і при перших же вибухах панічно попадали на землю. Полонені українці неголосно розсміялися – вони давно знаходилися під регулярними обстрілами, і навіть новобранці навчилися добре визначати, коли і куди впаде снаряд. Обстріл продовжувався хвилини три-чотири. Увесь цей час росіяни не давали можливості полоненим сховатися в укриття, тримаючи їх на прицілі з бліндажів і окопів.

Уночі через холод вдалося поспати лише пару годин. Уранці, змерзлих і голодних, полонених відправили до Сніжного, звідки, після формального допиту, – в Донецьк.

Танк, вправно маневруючи на місцевості, вів вогонь влучно і нещадно, знищуючи одну вогняну точку противника за іншою. Ворог просто не встигав розвертати зброю на Т-34, що мчав у них по тилах.

– Дивися, як Семенов пре! Оце красень! – захоплювався, спостерігаючи в бінокль зі штабного бліндажа за маневрами танка старшого лейтенанта, командир ТП-36 підполковник Макаркін. – Він же зараз на себе всі основні сили ворога стягне!

Т-34, майстерно уникаючи зустрічного вогню, дійсно творив дива і здавався невразливим.

– Ага, бліндаж накрив і кулеметне гніздо! Як кладе, як по підручнику! До винагороди весь екіпаж представлю! – Тут танк Семенова задимився і закрутив баштою, не припиняючи стріляти. Підполковник закричав:

– Терміново підмогу! Киньте туди з другої роти два танки! Де наша піхота?!

– Неможливо, товаришу підполковнику! – відповів начштабу. – Друга рота прорвала оборону противника, і якщо забрати звідти танки…

– Так-так, я знаю, – нервово відмахнувся підполковник. Він розумів, що доля героїв, які зробили на його очах результат цього бою, вирішена наперед, але був безсилий чимось допомогти.

Тим часом у танк Юрія Семенова попав ще один снаряд, і машина спалахнула і зовсім зупинилася, через мить вибухнув боєкомплект. Як не вдивлявся підполковник Макаркін крізь бінокль у чорний дим у надії побачити хоча б одну фігуру танкіста, що врятувався, бачив лише німців, що біжать до танка.

Старший лейтенант Семенов, на відміну від інших членів екіпажу, не загинув. Двома прямими попаданнями його контузило і поранило в ногу, кров із розбитої голови заливала очі, але він не знепритомнів і за мить перед вибухом устиг відкрити люк башти, і свічкою, сильно при цьому вдарившись підборіддям, вистрибнути з танка. Утрачаючи свідомість, він доповз до дерева, під яким зарив у землю свій військовий квиток, зубами зірвав петлиці – не можна, щоб німці побачили, що він офіцер. Тут же підбігли німці, наказали встати, але встати Семенов уже не зміг – нестерпно боліла поранена нога, і офіцер махнув рукою, мовляв, якщо не може йти, значить, дострелити. Але молодий солдат навіть не встиг підняти «шмайсера», як танкіста підхопили під руки радянські полонені піхотинці, яких вели повз, і понесли на руках, швидко передаючи Семенова один одному в середину колони, ховаючи його там від поглядів здивованих німців. Так він і врятувався.

Військовополонених звезли на сортування, де ретельно вивчали документи, інколи коротко допитували і розподіляли – кого в концтабори, кого в шпиталь. Всі ці події старший лейтенант пам’ятав погано, перебуваючи в напівзабутті. Опритомнів лише в шпиталі, коли сивий лікар щось говорив німецькою офіцерові й наочно демонстрував пилкою, що ногу танкіста доведеться відрізати. Німецький офіцер погоджувався, але незадоволено морщився: кому потрібний полонений без ноги, який з нього зиск? Одні проблеми. Коли офіцер пішов, Юра відкрив очі й прошепотів лікарю:

– Найн! Найн! Бітте! – і показав на ногу.

– Ти що, німець? – гарною російською запитав лікар.

– Найн! Тобто ні. Я думав, це ви – німець!