Розділ «Суддя Забара і солом’яний «шишарик»»

Іловайськ: розповіді про справжніх людей

Якби не русло висохлої ріки, що колись протікала вздовж дороги, то їх усіх би накрило за хвилину – з гори ця ділянка прострілювалася метрів на сто. Тому, можна вважати, що всім, хто вистояв після першої атаки, пощастило. Їм удалося сховатися за піщаним берегом і, ховаючись за пропаленим наскрізь бетеером і палаючими «уралами», почати, крізь дим і вогонь, відстрілюватися. Вони з тривогою, оцінюючи кількість боєкомплекту, що залишився, чекали, що зроблять вороги: продовжать обстріл або відразу почнуть обходити з флангів. У будь-якому випадку, шансів вижити ці семеро, що залишилися в живих з усієї колони, не мали – через десять, максимум, двадцять хвилин їх знищать. Рація покотила разом із замполітом, лисим і товстим, немов скопійованим з карикатури про світову закулісу з журналу «Крокодил», завжди смердючим майором, який при першому ж пострілі відчепився від хвоста колони й утік на своїй броні. Тож довкола лише гори, а в горах – лише духи.

– Своїх не кидають! Нам казали, що в Афгані своїх не кидають! – повторював, затинаючись, молодий солдат, який прибув з учебки в розташування десантної мінометної роти лише два тижні тому. Він істерично ридав, скинувши каску й уткнувшись коротко стриженою головою в приклад автомата, але ніхто йому не докоряв і не заспокоював. У повітрі засвистіла міна, на мить звук завис – і одразу ж за двадцять метрів від їх укриття пісок став дибки. Потім ще постріл, ще – недоліт, здригнувся від неточного попадання і без того понівечений бетеер.

– Ей, шураві! Виходь! – закричали моджахеди. – Жити будеш!

– Десь вони зараз до нас підбираються! Дивіться уважно на всі боки, – спльовуючи пісок, розпорядився сержант Панкратов: – Забара, ти – ліворуч, Іщенко – праворуч!

«Треба ж, як не пощастило, – крутилася гидотна думка, – тільки виписався зі шпиталю, і на першому ж завданні – так безглуздо загинути!» У шпиталь він потрапив через виснаженість, яку викликала дизентерія. У частині провели службове розслідування і виявили в заступника по тилу великі розкрадання. Практично всі продукти продавалися місцевому населенню за валюту або обмінювалися на наркотики, як наслідок – особистий склад через прострочені консерви і гнилу тушонку поголовно захворів на дизентерію, а в кількох молодих солдат, яким їжі діставалося зовсім мало – «діди» забирали навіть ті мізерні порції масла і м’яса, які відпускалися – почалася дистрофія. Вчора, по поверненню зі шпиталю, «діди» підходили і плескали його по спині, немов дякуючи за те, що харчування покращилося: начальника тилу взяли під арешт, а солдатам почали давати їстівні консерви, тушковане м’ясо, більше масла і каші. На голодний шлунок «діди» лютували страшно, і ось тепер, коли можна, нарешті, зітхнути вільніше і служба почала налагоджуватися, вони потрапили в смертельну засідку. Мабуть, на це він досадував більше за все. Померти пару місяців тому, коли він важив 53 кілограми, не злазив з очка і регулярно відгрібав від «дідів», було б не так образливо.

Б-бабах!!!

Чому з’явилися вертольоти, випадково або їх хтось викликав – ніхто не з’ясовував ні під час бою, ні після. Головне, що вони заходили зараз для атаки над горою вже на друге коло. Б-бабах-ббабах-бб-абах – і всі, хто, як говорить старшина роти, «вдень паше, а вночі з «ак» хєряшить», або розліталися на шматки, або забивалися в щілини, щоб, коли стемніє, відступити вузькими крутими стежками.

Страшенну спеку, що роздирала повітря, і втому, яка накотилася разом із полегшенням, він відчув лише всередині «вертушки», коли вони підібрали всіх «двохсотих» і «трьохсотих». Він поглянув униз, на розбиту моджахедами колону з двох бетеерів і трьох вантажівок, що досі диміли, і разом із жалем за вбитими товаришами до нього прийшов легкий страх, точніше усвідомлення того, що його теж могли вбити, буквально півгодини тому. І він лежав би зараз із закинутою назад скривавленою головою у вантажному відсіку, загорнутий в плащ-намет, а не загадував про те, що дадуть на вечерю. Забара труснув головою і ще міцніше стиснув у руках автомат. Він добре знав, коли для нього закінчиться ця війна, якщо він не загине раніше – служити залишалося ще цілих півтора роки.

Бабах! Хрр-рр! Бабах! Єгор прокинувся від нелюдського хропіння. До пострілів гармат і танків звикаєш швидко, а до хропіння звикнутися неможливо, в цьому різниця між зброєю і людьми – з останніми набагато важче звикнутися. В погребі було темно і задушно. Пахло гнилими буряками, їдким потом і свіжими ранами впереміж із медикаментами. Приглушене гаубичне «бабах!» звучало з вулиці, здалеку. «Хрр!», як найбільший трактор у світі, торохтіло поруч – це Саньок, здригаючись великим животом, стрясав, напевно, своїм хропінням все село. Картинка давнього бою ще декілька митей не відпускала Забару. Він прислухався – десь недалеко завили «гради» – намацав правою рукою літровий пластиковий бутель і сьорбнув маленький ковток води. «Чому тоді мені було не так страшно, як сьогодні?» – в черговий раз запитав себе. Чому тоді, навіть не дивлячись на безнадійну ситуацію і близькість смерті, він зберіг тверезу голову і твердість духу від початку до кінця, а сьогодні переживав лише одне гостре почуття – безнадії? Невже справа дійсно лише у віці? Ці два бої – той, по дорозі в Гамзі в спекотному Афганістані, і цей, по дорозі в український Іловайськ – розділяло більше двадцяти п’яти років. Що змінилося в ньому від того часу? Або, може, справа не в ньому, а в різниці між двома війнами? Втиснувшись між Саньком і Татом, він ліг на бік на прохолодну землю і закрив очі. Тут, у маленькому сільському погребі, зараз спить до двадцяти людей. Вчора вони дивом уціліли – колону 92-ї бригади, що йшла на допомогу бійцям, оточеним в Іловайську, під Новокатеринівкою знищили практично вщент. Коли вони збиралися на виїзд, начальник штабу підполковник Скирдаченко, посміхаючись і погладжуючи пухкі поголені щоки, повідомив, що завдання дається просте: потрібно допомогти хлопцям – прорвати невеличке кілечко, в яке тих узяли. Про те, що творилося в цей момент в Іловайську й околицях, хто там воював і якими силами – солдати й офіцери, відправлені на операцію порятунку, нічого не знали.

– Є наказ – значить, потрібно виконувати! – геройствував начальник штабу. – Зброї повно, техніка – в наявності, не пішки ж ідете. Навіть на поїзді вас підвезли!

Колона від залізничної станції відразу пішла важко. Ламалася техніка, погано підготовлені водії не вміли тримати дистанцію й не знали порядку переміщення в колоні, постійно виникали проблеми зі зв’язком і управлінням – у хвості не знали, куди рухається голова, в голові не знали, де загубився хвіст. Коли одна з машин виходила з ладу, то зупинялися всі – якщо не вдавалося швидко відремонтувати, брали на жорстку зчіпку.

– Поки ми тут повземо, як равлики, нас сто разів засікли і чекають вже, напевно, з розпростертими обіймами! – водій Колюня говорив мало і висловлював виключно раціональні думки.

Його «шишарик» волочили вже кілька десятків кілометрів, і Колюню, як людину відповідальну і горду, така ситуація дуже бентежила. Скільки себе пам’ятав, він завжди возився зі всякими механізмами – веліками, мопедами, мотоциклами, машинами, ставлячи їх на колеса. Удома, в Ізюмі, в невеликому районному містечку на кордоні Харківської й Донецької областей, де важко визначити, хто свій, а хто чужий; у великій родині, де без ста грамів не розібратися, хто за Україну, а хто – за Росію, друзі і родичі досі думали, що Колюня виїхав на заробітки до Києва. Так він сказав, відбуваючи на службу, і гроші матері посилав регулярно. Для родичів солдат, загиблих в АТО, назва міста, що викликає солодке слиновиділення – Ізюм, сушений виноград – звучало зовсім не солодко. Тут знаходився перший морг, куди звозили загиблих і куди для пізнання часто приїздили рідні. Колюня, якого вела цікавість, вихідними частенько сидів на лавці навпроти: палив і дивився на людей, що приїхали здалеку, входять усередину з таємною надією і виходять з до невпізнання зміненими, чорними обличчями, ніби зовсім різні люди входили і через деякий час виходили звідти. Горе міняло людей за хвилини, робило їх іншими. Він не став чекати мобілізації або бігти, ховаючись, до надто близької Росії, сам прийшов у військкомат: «Дайте повістку!» Таких добровольців у мінометній роті 92-ї бригади налічувалося більше половини. Останні – мобілізовані, але серед і тих, і інших за дивним збігом обставин і волі командування виявилася лише одна людина, що вміла професійно і вправно користуватися мінометом – Єгор Забара. Зовсім молодим Забара пройшов Афган, потім мріяв про оперативну роботу в міліції, але доля розпорядилася на свій смак – він став суддею. Спокійний, упевнений в собі чоловік, худорлявий, високий, із запалими очима – турбували нирки, з обличчям, покритим зморшками не на свій вік. Суддею Забара виявився за сучасними мірками нікчемним – не нажив ні джипів, ні котеджів, хіба що набрав кредитів, дружина працювала економістом у приватній фірмі, дві доньки вчилися в місцевих вузах на бюджеті, виявляється, буває у нас і таке. І міг би Єгор Трохимович і далі працювати і чекати великої державної пенсії, але, як тільки почалася війна на сході, пішов до військкомату. Дружина не заперечувала, знала – марно, дочки сприйняли рішення батька як належне, напевно, в їх розумінні той і не міг вчинити інакше. Зате дуже сильно спершу заперечували у військкоматі – довго не хотіли видавати повістку, пропонували йти в місцевий батальйон територіальної оборони, казали різні недоладні речі, які й повторювати тут не хочеться. Але суддя наполіг на своєму – служити він хотів саме в збройних силах, адже знав, що таке армія, розумів її порядки і не хотів залежати від випадку. В мінометній роті 92-ї бригади, куди Забару розподілили з багатьма земляками, він мав безперечний авторитет: суддя, який пішов воювати добровольцем – сам по собі випадок унікальний, але Єгора поважали не лише через це, на таких характерах, як у нього, тримався моральний дух армії. Та й управлятися з мінометами – хоч 82-міліметровими, хоч 120-ти – він умів із закритими очима, при цьому легко ділився досвідом, так що через пару місяців вся рота стала, як то кажуть, повноцінною бойовою одиницею. Але це стосувалося, на жаль, лише мінометів. Колюнін «газ-66» або, як лагідно називають цю вантажівку в армії, «шишарик» – яскравий тому приклад. І це не дивлячись на те, що перед виїздом Колюня з властивою йому ретельністю перевірив усі слабкі місця машини.

– А що я йому зроблю? – засмучено скаржився він Забарі. – Стара машина, старша за мене вдвічі! Вашого віку автомобіль! Тільки ви не ламаєтеся, а він так ламається, що мовби не залізний, а солом’яний.

Так Колюнін «шишарик» і прозвали – «солом’яним». Машина виявилася нікуди не годною. «В ній лише мертвих срати возити, – як влучно підмітив Тато, кіровоградський фермер, що сприймав свою службу в армії через помірні фізичні навантаження і кількість вільного часу довгостроковою оплачуваною відпусткою в порівнянні зі своєю щоденною звичайною роботою в господарстві. – Так моя бабуся казала». Мертвих – не мертвих, а боєкомплектом «шишарик» навантажили, не звертаючи уваги на протести Колюні, до самого «не можу».

Карта, якою рухалася колона, виявилася вельми умовною. Де знаходився ворог, які мав сили, яке конкретне завдання стояло – всі ці питання продовжували бути військовою таємницею навіть для командирів, які вели за собою підрозділ. Забара їхав мовчки, не висловлюючи ані здивування, ані незадоволення, вважаючи, що раз мовчать – значить, так потрібно, нині й так повно розмов про зраду, особливо в генеральному штабі й серед старших командирів у підрозділах, але все це – лише розмови, жодних доказів, природно, не існувало. Єгор хіба що зрідка підбадьорював водія, хлопця, який відчував себе за кермом важкого, та ще й навантаженого боєкомплектом, «уралу», не дуже впевнено, і весь час палив. Біля високого пагорба, за яким, судячи з карти, був розташований населений пункт, Забара побачив два вертольоти МІ-8, один з яких сів на сусіднє поле. З вертушки вискочив пілот і щось прокричав першим машинам, показуючи рукою в бік пагорба. Бійці захвилювалися, бо вертолітник попереджав, що з того боку – ворожий укріпрайон, засідка, і краще туди не лізти. Колона спробувала рушити в об’їзд на Новомихайлівку – звернули з ґрунтівки на асфальтовану дорогу, але там раптом потрапили під потужний обстріл; поїхали іншою дорогою – знову їх переслідували і гнали міномети. Декілька годин вони тикалися, як сліпі кошенята, не маючи можливості вийти за межі квадрата. У результаті командири, порадившись, прийняли рішення обійти гору і село Новокатеринівку з іншого боку, що Забарі дуже не сподобалося: по-перше, вечоріло, а по-друге, де гарантія, що, виставивши засідку з одного боку гори, ворог не зробив те саме і з іншого? Важко сказати, що більше відіграло свою роль в ухваленні такого рішення – втома, некомпетентність, самовпевненість? – радше все разом. Колона, повільно повертаючи, потяглася в об’їзд. Першим, вирвавшись уперед метрів на двісті, вдаючи розвідку, їхав «уазик» начальника штабу Скирдаченка. Забара бачив його дуже добре, він саме дав команду своєму водієві піддати газу і рухатися в голову колони. Раптом «уазик» начштабу різко звернув убік і пірнув у посадку. Забара висунувся з вікна, чекаючи реакції попереду, але, схоже, за переміщеннями розвідників спостерігав лише він сам. Єгор не сумнівався, що начальник штабу щось або когось побачив, і, вірогідно, зараз він повинен або запустити сигнальну ракету, або, за відсутністю такої, вискочити десь поруч і повідомити, що відбувається попереду. Але ні начштабу, ні його «уазик» із посадки так і не з’явилися, і доки Забара роздумував, що робити далі, колона вже виповзла за ріг, оголивши лівий бік. Тут по ній вдарили перші постріли – і спереду, і ззаду, і зверху, Забарі здалося, що кузов його «уралу» горить, але це спалахнув факелом бензовоз, який ішов слідом. Водій із переляку засмикав коробкою передач, і «урал», намагаючись обігнати тих, що йшли попереду, намертво затих, перегородивши дорогу іншим машинам. У колоні почалася паніка, мало хто розумів, що потрібно робити: тиснули щодуху на педалі газу і гальм, рвали зчеплення, намагалися вискочити з-під вогню, але, здавалося, по них стріляли звідусіль.

У цей час Колюня, який вже їхав своїм ходом, дивився на перевернутий на лівий бік посеред дороги з розсипаним боєкомплектом «урал» 93-ї бригади широко розкритими від жаху очима. Мабуть, попроси його зараз повторити свій маневр – як він мало не на двох колесах об’їжджає палаючу важку вантажівку на своєму солом’яному «шишарику» – з десяти разів не проїхав би жодного. Поряд із ним у кабіні сидів старший лейтенант – замполіт, мобілізований два тижні тому, який із закритими очима, усліпу, обіграв у шахи половину бригади, включно з попереднім чемпіоном – начштабу з гладкими щоками, що, втім, не дивно для власника двох харківських приватних шахових шкіл і володаря почесного звання «Учитель року» по фізиці. Шахіст не виглядав сміливцем і говорив тихим голосом, і коли його підсаджували в «шишарик», Колюня не дуже-то зрадів: замполіти – це завжди головняк, ніколи не знаєш, чого від них чекати. В останньому своєму упередженні Колюня виявився правий: як тільки почалася стрілянина, старлей не забарився, схопив автомат і почав поливати з вікна довколишню посадку. Кабіною літали гарячі гільзи, більшість із них потрапляла на Колюню, падала йому за комір і обпалювала шию. Він страшно матюкався і вивертався, як міг, але замполіт фігачив так завзято, що лише виблискував очима на нього і кричав: «Де ще ріжки? Давай сюди!» Пахло бензином і горілою гумою, темне повітря розтинали вогні пострілів, і Колюня інтуїтивно, з благанням «тільки б ти не здох!» – розвернув «шишарика» в зворотний бік і прилаштувався за чергою з трасера. Тактика, яку він підсвідомо вибрав у цей момент істини, полягала в тому, щоб не тікати від пострілів, а прямувати за ними. Це був дуже ризикований вибір, бо ті, хто стріляв, у будь-який момент могли змінити напрям і почати стріляти у зворотний бік – і тоді шансів вижити не лишалося, але Колюня відчував противника підшкірним жиром. Він дуже чітко уявляв і своє розташування, і загальний рух колони, і загальну картинку і логіку бою в цілому, він немов дивився очима ворога на свою колону і розумів, де слабкі місця і куди потрібно вдарити. Він не служив в армії, в дитинстві не грав у війнушку, не рубався в комп’ютерні ігри, просто він знав, що робити – і все. Навіть потім, набагато пізніше, він ніяк не міг пояснити таке своє повне розуміння військової тактики і стратегії, не кажучи вже про те, щоб роздумувати про витоки свого знання в момент обстрілу, що, певно, і на краще, почав би замислюватися – пропав би. Тому в потрібний момент він, підкоряючись імпульсу, якраз перед краном, що густо димів і з кабіни якого звисало мляве тіло, просто різко крутнув кермо вліво і пішов убік, намагаючись розгледіти між деревами ґрунтівку. Старлей поглянув на нього здивовано, вставив черговий ріжок і, розвернувшись назад до бортів, висунувся з вікна і знову відкрив стрілянину. Але Колюня вже не звертав уваги на бій – він побачив просвіт між деревами і рвонув прямісінько на кукурудзяне поле, що горіло і над яким рвалися снаряди. Але він не чув ні розривів, ні криків, ні стрілянини, він чув лише рев мотора свого «солом’яного шишарика», який працював зараз за межею всіх своїх потужностей.

Домчавшись до розвилки, він лише запитав:

– Тут ліворуч чи праворуч?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суддя Забара і солом’яний «шишарик»“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи