Розділ «Сімейна справа Семенових»

– Можна одразу двох! – вставив один із військових, і всі заіржали.

Чогось подібного Юра і чекав, якої-небудь гидоти. Сидів, колихав залишки заварки на денці брудної чашки в рожеву квіточку із золотим пояском, і думав, як відповісти більш точно, щоб не викликати негативної бурхливої реакції.

– Я присягу давав, – нарешті, тихо, але твердо виголосив. – Українському народові. Йому і служитиму. – І завмер в очікуванні удару.

– Ти правильно говориш, синку! – несподівано підтримав його один із військових, певне, найстарший. – Не можна присязі зраджувати! Присяга – це совість солдата! А що таке солдат без совісті? Правильно – бандит! Але, якщо розібратися, то, перейшовши до нас, ти присягу не порушиш, розумієш? Адже на цьому боці також громадяни України воюють, правильно? Значить, ти продовжиш служити народові України, тільки іншій його частині.

Вони сиділи доки не стемніло. Юра вже не мав сил, перед очима все пливло від напруги, і він боявся зробити невмілий рух і впасти з табурета на підлогу. Він говорив «ні», з чимось погоджувався, щось категорично спростовував, розуміючи, що не можна помилитися в жодній відповіді, в жодному нюансі, потрібно відповідати так, щоб не розсердити опонентів, але в той самий час, щоб вони зрозуміли, наскільки він твердий у своїх переконаннях.

Цей місяць став найважчим у житті Юрія Семенова-молодшого. Його перевели в одиночну камеру і стали викликати на допити щодня. Точніше, це були не допити, а розмови «за життя», які вели з ним різні люди, – від співробітників ФСБ до викладачів універів. Тема розмов була одна: твій дід – герой, бив фашистів, а ти служиш хунті, служиш фашистам, потрібно бути гідним пам’яті свого діда, переходь на нашу сторону. Аргументи приводили різні, часом найабсурдніші. Один із викладачів-істориків, наприклад, серйозно доводив, що держави України немає і бути не може, українці – це не нація, а суміш поляків із росіянами, а українська мова – штучно створений продукт спеціально для боротьби з великоросами. Юра слухав ці аргументи з подивом і ніяк не міг збагнути, як можна заперечувати існування такої великої держави і заперечувати існування цілого народу разом із його мовою? Він ставив прості запитання, уважно слухав відповіді, але в питанні переходу на сторону «денеер» не спостерігалося жодного прогресу. Тоді до обробки активно підключилися ефесбешники, які почали з того, що Київ через два місяці буде захоплений ополченцями, і влада в Україні зміниться, і йому, офіцеру, однак доведеться служити законному уряду. Тому краще починати це робити тепер – і для кар’єри, і для здоров’я. Інший спец довго не просторікував, одразу ж запропонував десять тисяч доларів, звання капітана і службу в Москві за прямий ефір на «Росія-24» з розповідями про звірства карателів. Ефесбешники знали свою справу добре, і часто залишали Семенова в кабінеті наодинці з включеним на російських телеканалах новинами або їхніми політичними телешоу – і це були, мабуть, найстрашніші тортури, після яких Юрі почали снитися зрадницькі сни.

Найцікавіше, що вдень у нього, не дивлячись на тиск і психологічну обробку, навіть і півдумки не виникало про перехід на сторону ворога, а ось вночі, після насильницького перегляду телевізора, немов чиясь рука залізала до нього в мозок і облаштовувалася там, перекручувала гаєчки, переставляла коліщатка, збивала різьблення. Уві сні він кілька разів переходив на сторону «денеер», стріляв по своїх товаришах із «градів», сидів на концерті в Кремлі й слухав, як Путін співає романс «Не уходи, побудь со мною, здесь так отрадно и тепло. Я поцелуями покрою уста и руки, и чело…» – а Аліна Кабаєва, яка добряче розтовстіла, посміхалася йому і привітно махала рукою. Юра прокидався в холодному поту і боровся з мороком, згадуючи родину: маму, батька, брата і, звичайно, діда. За діда він чіплявся найсильніше, немов відчував, що у ньому – його точка сили. Однієї ночі дід йому нарешті наснився – в парадній військовій формі, весь в орденах. Із сяючою Зіркою Героя Юрій Петрович Семенов сидів за столом на місці міністра оборони «денеер» Кононкова і у властивій йому жартівливій манері говорив: «Юрку, внучку, ти запам’ятай одне: на весь Донецьк тут є лише два справжніх фашисти – це ти і я!» – і голосно сміявся. Після цього зрадницькі сни зняло, як рукою. «Спасибі, діду! Я не підведу!» – обіцяв Юрко і стискався на жорсткій дерев’яній полиці в пружину. Тепер він знав, із ким обговорювати ситуацію після допитів.

Після того, як стало зрозуміло, що просто розмовами і телевізором Семенова не переконати, вирішили діяти інакше – возили Донецьком, показували сліди від снарядів, руйнування, возили в лікарню до поранених під час обстрілу мирних жителів.

– Це все – справа рук київської хунти. Вони прийшли до влади шляхом перевороту, – виступав Кононков, – і тепер знищують свій народ його ж, народу, руками.

Юра прагнув відмовчуватися, який сенс сперечатися? На питання відповідав лише тоді, коли Кононков його запитував конкретно: яка твоя думка з цього приводу? І тоді він показував і пояснював, звідки насправді прилетіли снаряди – йому, артрозвіднику, була очевидна траєкторія пострілів за влученнями та руйнуванням будівель, це нескладно розрахувати навіть без приладів. Кононков на мить замовкав – у тій стороні, куди вказував Семенов, стояли сепаратисти, українських військових там ніколи не було, але потім відмахувався від цих аргументів, як від надокучливих мух, і продовжував розповіді про звірства українських карателів. До війни, як з’ясувалося в ході довгих бесід, до того як стати міністром оборони, Кононков працював тренером по дзюдо. Як він потрапив на таку високу посаду, для Юри залишилося секретом, напевно, так само, як потрапляють на посади скрізь в Україні.

З часом до постійного ідеологічного тиску він звик. Складніше було звикнутися з невідомістю, з розумінням того, що твої рідні знову нічого не знають про тебе. І думка про їхні страждання розривала серце.

Це сталося в обідню перерву – подзвонила жінка з місцевого відділення фонду Рубана і повідомила, що Юру звільнили.

– А Андрія? – лише і встигла запитати Раїса. Її здивувало, що, почувши таку довгоочікувану новину про звільнення сина, вона відразу подумала про його друга. Потім вона зрозуміла, чому так: у глибині душі вона завжди знала, що Юру звільнять, тому новину про це сприйняла як даність. У сприятливому результаті для інших хлопців вона упевнена не була, ні.

– Більше нічого не знаю, – відповіла жінка.

Через пару хвилин подзвонив і сам Юра. Говорив незнайомим голосом, подорослішав, сказав, що ще в Донецьку.

Потім трубку узяв сам Рубан, попросив, щоб Ігор із ним зв’язався.

– А Андрія звільнили? – знову запитала Раїса.

– Це вся інформація, – строго відповів Рубан, даючи зрозуміти, що не варто розвивати цю тему. – Виїжджайте до Дніпропетровська.

Як пролетіла дорога – не помітили. Зупинилися біля будівлі міського виконкому, і через двадцять хвилин під’їхало кілька автобусів із військовополоненими і джип. Раїса, немов знала, одразу побігла до джипа, з якого вискочив Юра. Вони обнялися. Підбіг Ігор, теж пустив сльозу.

Прийом звільнених із полону організували добре: на кожного – по два співробітника СБУ, які допомагали заповнювати анкети, після чого всіх направляли у військовий госпіталь. До Семенових підійшов Рубан, сказав, що Юру можна забрати додому.