Розділ «Записки старшини Романа»

Мы ехали туда с потехами

И снимали про это кино.

А когда возвращались назад,

Просто тихонько смотрели в окно.

Нашу батальйонно-тактичну групу сформували швидко, протягом тижня. Були отримані всі матеріальні засоби, починаючи від нижньої білизни і закінчуючи сухим пайком на дві доби. Були отримані боєприпаси. Жодного недоліку. Багато що привезли волонтери: медикаменти, предмети гігієни і так далі.

Двадцять третього серпня наша колона вийшла на станцію завантаження «Коробочкіно». Завантажувалися ми до ночі. Куди їдемо, яке наше бойове завдання, ми не знали, не знав про це і наш командир. Після завантаження близько 22.00 ми зайняли плацкартні місця у вагонах, які простояли на станції до ранку.

Вранці 24 серпня наш ешелон рушив у бік міста Харків. Проїжджаючи через Харківську і Дніпропетровську області, ми прибули на станцію розвантаження в Дніпропетровську область близько другої години ночі, розвантажилися швидко і до ранку ночували у машинах, вранці розташувалися в колону і поїхали. Куди і навіщо їхали, ми не знали. Одразу кілометрів через 8 – 10 зламався перший бетеер, колона зупинилася, і ми чекали ремонтників, потім бетеер зачепили і потягли назад, а ми поїхали далі. Коли ми проїжджали Дніпропетровською областю, нас зустрічали місцеві мешканці з прапорами України і посмішками.

Наша батарея йшла у кінці колони, я був заключним на авто «урал» з боєприпасами. Багато машин ламалися, але нікого не кидали – брали троси і тягли за собою. Вийшли з ладу і наших два «газ-66» з боєприпасами. Одного зачепив я «Уралом», а другого потяг бетеер управління, теж наша батарея. Ось так і їхали – дуже часто колона зупинялася, дуже розтяглася, передні чекали, поки підтягнуться задні.

Коли закінчилася Дніпропетровська область і почалася Донецька, людей вже не було видно, хоча і руйнувань не було, ночували в посадці, потім доїхали до Степного. В цьому селищі був перший передих, там удалося відремонтувати один із «газ-66». Там стояли саушки і «гради». Простояли там години 3–4, після чого отримали сухпайок і рушили далі.

Перший раз нас обстріляли після того, як ми проїхали с. Богданівка. Людей не було, всі сиділи в будинках або дома були порожні. Виїхали за село, зупинилися. Назустріч нам їхали військові машини, на них солдати нас вітали, але вони їхали якісь злякані, сумні… Тоді ми цьому не надали значення.

Ми стояли. Праворуч, низько-низько над посадкою пролетіли три вертольоти. Вони зробили коло і відлетіли. Ми були горді, що нас супроводжує авіація. Колона рушила далі, біля посадки, що розділяє поля з соняшником, стояв комбайн, на його бункері сиділи чоловіки в штатському. Раптом попереду колони почулися кулеметні черги, одразу колона пішла праворуч по полю з соняшниками, ми поїхали назад. Танкісти на танках пролітали, торуючи дорогу і відстрілюючись кудись із кулемета.

Зупинилися ми в Богданівці, почали знову збирати колону. За годину зібралися, знову поїхали. З’їхали з траси і поїхали полем. Що об’їжджали – не знаю, але після поля знову заїхали на трасу і поїхали далі різними дорогами. Хто полем (там була кукурудза), хто асфальтом.

27 серпня ми зібралися в Старобешевому. Виїхали колоною, біля роздоріжжя поїхали ліворуч від Маріупольської траси, і знову з боку Маріуполя (до нього 82 км на вказівнику) почулися кулеметні та автоматні постріли. Вся колона почала стріляти з вікон техніки в поле, туди ж полетіли і гранати. Страху не було, була якась ейфорія, відчуття гордості, що ми тут.

Попереду стояла емтеошка і перекривала дорогу, вказуючи повернути ліворуч, там, через триста метрів усі стали. В бетеері були простріляні колеса, їх стали міняти. Ми всією батареєю обговорювали все, заряджали патрони в порожні магазини.

Далі повинні були їхати в Новомихайлівку начебто… Але точно ніхто не знав. І знову поїхали. Ми не знали, що до кордону з Росією залишалося 18–16 км.

Колона проїхала кілометр, по посадках ми просувалися далі. І тут почули попереду колони розриви міни з міномета. Колона розпалася на декілька частин. Частина рвонула вперед, частина – назад, ми були в середині і тому розвернулися по соняшниках і поїхали за танком (знову) праворуч. Там були бетеери, танки, десяток машин, у тому числі кран. Але одразу по полю почали працювати міномети. Кинувши машини, ми побігли в посадку – міни попали в бетеер, і коли стрільба трохи припинилася, повернулися до машин і поїхали з двох боків уздовж посадки. З одного боку, бетеери і моя машина з боєприпасами, з іншого – бензовоз і машини. Трохи стихло. Чи то вони міняли позиції, не знаю, десь із півгодини було тихо. Командири думали, що робити, ми сиділи і чекали. Тоді нікому нічого не доходило, якось не всі ще зрозуміли, що ми на війні.

Оскільки нас швидко відправили, то ми не знали один одного, лише кожен знав свій підрозділ. Далі командирами було прийнято рішення, що кращі машини розвантажуємо і вантажимо особовий склад і прориваємося назад. Мій «урал» виявився також у числі кращих, ми пішли до нього, щоб розвантажувати міни, але вивантажити встигли лише два ящики, і тут почалося…

Сутеніло. Перші міни лягли перед посадкою, всі почали тікати в протилежну посадку. Стріляли з мінометів 120 мм, били грамотно і прицільно. Ці поля виявилися всі пристріляні, ми просто заїхали в тир, де мішенями були ми і наша техніка. Перші два постріли – розриви, через дві-три хвилини – знову чотири постріли, ці паузи і вводили багатьох в оману. Після перших пострілів люди піднімалися і бігли, але далі лунали наступні чотири – і люди гинули.

Все небо обернулося на заграву, горів бензовоз, почали вибухати боєприпаси. Почалися крики. Спочатку кричав Панама, йому потрапили осколки в бік, він помер на місці. Ми не знали один одного. Як додумався командир і крикнув, що пароль, в разі чого, буде «Риба-меч»?