Розділ «Сімейна справа Семенових»

Фонд розташовувався в напівпідвальному невеличкому приміщенні на околиці міста: темний коридор завалений величезними пакунками з речами, жодної солідності чи офіційності. Все простіше і ближче, але й тут теж попросили написати офіційну заяву, заповнити анкету. Раїса запитала, може, фонду потрібна допомога?

– Не відмовимося, – відповів керівник, ще молодий високий худий чоловік із серйозним обличчям і сумними очима. – Допомога завжди згодиться. Потрібні зимові речі, взуття.

На заводі гуманітарку зібрали швидко. Новина про те, що Раїса Семенова, чий син у полоні, шукає для полонених і поранених солдатів речі, прокотилася по цехах, як снігова куля, і буквально за півтора тижні набрали чимало мішків.

Зібране до Дніпропетровська Ігор Юрійович везти викликався сам, на своїй машині. Сподівався зустріти там Рубана, ще раз переговорити: а раптом, може, таки допоможе? У фонді ідею підтримали. Власне, так і сталося: коли машину розвантажували, у двір вийшов Рубан – Ігор Юрійович його впізнав за фотографіями, які бачив в інтернеті, і він ще раз звернувся з проханням про звільнення сина.

– Та ви зрозумійте, – цього разу терпляче пояснив Рубан, – я б хоч сьогодні вашого хлопця і всіх інших обміняв. Але не від мене це залежить – є інша сторона, і сьогодні вона диктує, кого залишити в списку обміну, а кого – викреслити. Вашого сина викреслять обов’язково, бо він – офіцер, він – артилерист, більш того, він артрозвідник, тобто в їх очах, вважайте, корегувальник вогню. Таких не відпускають просто так і швидко. Якщо взагалі відпускають. Потрібні неординарні вагомі причини.

Ігор Юрійович випалив:

– Так є така неординарна вагома причина!

– Яка ж? – Рубан звик вже до найрізноманітніших батьківських аргументів, його навряд чи чимось можна було здивувати. Будь-який батько придумає все, що завгодно, аби витягнути сина з полону, і його можна зрозуміти.

– У нього дід – Герой Радянського Союзу, прославлений танкіст – Юрій Семенов.

– Справді? – здивувався Рубан. – Це цікаво. Може, і спрацює, – сказав і пішов, не запитавши ні підтвердження інформації, ні куди потрібно звертатися в разі чого.

Ігор Юрійович їхав із Дніпра засмученим. На цей раз він не вірив, що Юрій Петрович Семенов, його батько, який допомагав йому завжди, – від домашнього завдання з математики і спорудження першого особистого табурета в домашній майстерні до магічної життєвої вдачі на яких-небудь іспитах – допоможе і цього разу.

– Ну, з’їздив – і добре, – втішала його дружина Раїса. – Речі відвіз хлопцям, добру справу зробив. З Рубаном познайомився, теж не зашкодить. Не засмучуйся! Господь нам допоможе!

Але як же тут не засмучуватися!?

А через день подзвонили з місцевого відділення фонду і попросили дані про батька, бажано – з копіями нагородного листа Героя СРСР.

– Це може допомогти, скажіть? – у котрий раз перепитувала Раїса.

– Ми вважаємо, – відповідали у фонді, – що допомогти може будь-яка дрібниця. Готуйте документи. Сподіватимемося на краще.

На краще вони сподівалися недовго – десь дві доби після передачі документів. А потім із Юрою обірвався зв’язок на місяць. Довідатися, що з ним сталося, де він знаходиться, не вдавалося. В родині Семенових настали знову чорні часи.

Молитовний куточок на шостому ярусі розрісся – Петро роздобув замазки, і до розп’яття додалася виліплена Богородиця. Тітка передала пояс із псалмом «Живих у допомогу Всевишнього», і він теж виявився доречним. Іноді, коли траплялася зайва хвилинка в розмові по телефону, Юрій просив маму прочитати Послання Корінтянам, яке-небудь конкретне місце. Молилися всі – і віруючі, і не дуже, і навіть атеїсти, точніше, ті, хто раніше вважав, що вони атеїсти. Молитва заспокоювала і вселяла надію.

Таріелович продовжував опікати Юру й Андрія, і коли з’явилася можливість улаштувати їх на роботу, то зробив усе, щоб хлопці змогли виходити з підвалу хоч би на півдня. Робота в місті, нехай навіть і важка фізично – розбирати завали, носити цеглу і дошки, вантажити машини будматеріалами – це все ж таки якась віддушина, можливість роздивитися, а якщо повезе, то і поспілкуватися з людьми, дістати можливість подзвонити додому. Охороняли полонених на роботі, як правило, не дуже суворо. Конвоїрами служили не пропащі сепаратисти, а люди, які шукали в безробітному Донецьку можливість заробити копійку, хоча траплялися і не дуже приємні, м’яко кажучи, екземпляри, які не втрачали нагоди морально познущатися. Але на тлі деяких місцевих мешканців навіть вони виглядали тихими людьми:

– Що, гаде, любиш Україну? – найчастіше запитання, що звучало від перехожих, які бажали продемонструвати свою перевагу над полоненими. Певно, ті, хто запитував, бачили якусь суперечність у становищі, в якому він опинився, з любов’ю до України.