Розділ «Сімейна справа Семенових»

Юра такої суперечності не спостерігав, радше навпаки:

– Так, люблю.

– А за що ти її любиш? Що вона тобі дала?

– Багато що дала. Але Батьківщину люблять не за те, що вона тобі дає. Батьківщину люблять за те, що вона – Батьківщина.

– Ти дивися, бандера, грамотний який! Лопатою махай веселіше! Суки, пі…си, розбомбили нам половину міста! Відновлюватимете, як німці після війни! Ми ваш Київ із землею зрівняємо!

Одну адресу, куди тиждень ходив на роботу, він запам’ятав: Щорса, 101. Його конвоював літній незлий чоловік, який за поповнення рахунку дозволяв довго говорити з домом. Одного дня Юра так розслабився, що не помітив, як приїхали з місцевої спецслужби – і він ледве встиг заховати телефон у кишеню. Як на зло, мама вирішила передзвонити, хоча він триста разів просив цього не робити. І він стояв, затиснувши в кишені рукою телефон, намагаючись непомітно натискати на всі кнопки підряд, аби відбити виклик, розуміючи, що цей дзвінок може стати для нього останнім – спробуй кому доведи, що ти говорив із матір’ю, а не передавав дані про побачене з машини, доки їхав на роботу. Якби так сталося, то серйозних неприємностей не уникнути ні йому, ні конвойному, який стояв навпроти білий, як стіна. Їх урятував працюючий екскаватор, що розгрібав завали сусіднього будинку. Особисти пішли, а Юра швидко набрав матір:

– Ти хочеш, щоб мене розстріляли? Ніколи так більше не роби!

Того ж вечора його викликали на допит, і зв’язок із ним урвався на місяць.

– Як ти думаєш, – запитувала, ридаючи, Раїса у чоловіка, – його можуть розстріляти через мій дзвінок?

Ігор Юрійович несміливо знизував плечима: хто його знає? Він лежав і не міг заснути, довго думав, уткнувшись очима в темряву, шукав зачіпки, пояснення, що сталося. Згадував батька і приходив до думки, що Юрко, якщо і врятується, то лише завдяки удачі, яка завжди була супутницею дідові. Він знову згадав той сонячний день.

Після огляду меморіалу вони подалися в музейний комплекс Курської битви, який знаходився неподалік. Там батько знайшов себе в «Книзі Пам’яті», звісна річ, як загиблого. В одному із залів демонстрували документальний фільм, і треба ж такому – в одному з епізодів батько впізнав себе, там він їхав на танку. Працівники музею, почувши історію батька, настільки були вражені, що на його прохання отримати шматочок плівки з фільму віддали всю бобіну. Вже удома батько сам вирізав і змонтував «свої» епізоди, і частенько їх крутив на свята. За переглядом батько ставав балакучішим. Так Ігор дізнався про те, що батько горів у танках кілька разів: під Ленінградом, під Курськом і в Польщі. З останнім підбитим танком пов’язана та сама історія з полькою, яка його ховала від німців, але тут батько особливо не заглиблювався, скоса поглядаючи на маму, яка, звичайно, таких екскурсів у бойове минуле не схвалювала.

Зі всіх розповідей батька Ігор засвоїв і запам’ятав багато цікавого, але з часом деталі боїв пожухли, зате в пам’яті залишилася неймовірна удача батька – той залишався живим у найнеймовірніших ситуаціях, викручувався з найбезнадійніших колотнеч. Батько казав, що це через дещо авантюрний склад характеру. Він завжди прагнув усе робити трохи не так, як інші, приймати нестандартні рішення як у бою, так і в житті. Узяти хоч би той же прорив у тил під Багриновим – на перший погляд, чисте самогубство, але якби їх вчасно підтримали, то і танк би залишився цілий, і оборону прорвали б з меншими втратами. Власне, своєю появою на світ Ігор зобов’язаний саме цій рисі характеру батька. Після війни багатьох офіцерів розподіляли на роботу в санаторії або в будинки відпочинку, батька направили в Гагри. Невідомо чому, але на Кавказі він жити не захотів. Їхав потягом до Москви, сумував, у вагоні-ресторані випивали трішки. Там познайомився з компанією таких же, як він, героїв-фронтовиків. Їли-пили, говорили і добалакалися в результаті до того, що зі сміхом і здивуванням з’ясували – в компанії, виявляється, двоє Семенових, і обидва – Юрії! Випили і за це, закусили, розговорилися, хто звідки і куди, знову випили. Другий Юрій Семенов виявився родом із Пензи, артилерист, теж майор, воював на Другому Білоруському, отримав направлення під Львів, але їхати на Західну Україну не хотів – відомо, що там лютують бандерівці.

– Так давай мінятися, тезко, – запропонував Юрій Семенов-танкіст. – Ти – в Гагри, а я – до Львова!

– Так, а як же документи? – зніяковів Юрій Семенов-артилерист.

– У нас імена однакові, лише по-батькові різні. Скажемо, що штабні щури переплутали. Війна, всяке буває. Ну, хто там перевіряти буде?!

Ще трохи горілки й – аргументи Семенова-танкіста взяли гору. На новому місці роботи з документами проблем дійсно не виникло: Семенов? – Семенов! Юрій? – Юрій! Майор? – Майор! А те, що по батькові інакше, так війна ж, тупі штабні щури…

Там, у Львові, він зустрів кохання всього свого життя – Олесю, яка мило говорила українською мовою, якою він так до кінця свого життя і не навчився говорити правильно: «маладіца», «паляніца», – веселив він своєю вимовою сусідів. Олеся народила йому двох синів, мовний бар’єр і цій справі не перешкода. Ігор був молодшим, народився вже під Дніпропетровськом, куди родина переїхала пізніше. Військовим він не став, вибрав мирну професію машинобудівника.

Одружився, переїхав до Східної України, теж, як і батько, виростив двох синів. Тепер той відчайдушний успіх батька був такий необхідний молодшому з них. Ігор зробив все, щоб допомогти, запустив цю кулю, викликав Юрія Петровича, Царство йому Небесне, на допомогу, покликав його удачу, передав інформацію, куди міг – тепер лишалося лише чекати і молитися. Чекати і молитися!

– Семенов! На вихід із речами!

«Куди? Чому з речами? Невже потрапив на обмін? А як же Андрій?» – йшов темним коридором, ззаду дихав у вухо перегаром конвоїр. Привели одразу на допит. У цьому кабінеті бувати ще не доводилося. Незвично яскраве освітлення вдарило в очі, коли призвичаївся до світла, побачив велику кімнату зі світлими стінами, уставлену новими офісними меблями.