Розділ «Коли прощаєшся, Грегу»

Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапір опускали в рідину тремтячою невпевненою рукою, і фотограф-аматор боявся, що пінцет вислизне і цінний знімок розчиниться назавжди. Грег розумів, що зображення не може водночас і з’являтися, і зникати, але саме зараз так і відбувалося. Крізь туман у голові й гуркіт двигуна вантажівки він намагався зосередитись і згадати, де він міг бачити цю картинку раніше: мама у святковій красивій сукні, він – ще підліток років одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах і світлій сорочці з коротким рукавом, і батько, на обличчі якого камера зафіксувала безтурботну посмішку, яку вони зазвичай так рідко бачили. На місці фігури батька контуром чорнів негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посміхався, але за яких обставин зроблений знімок, випало з пам’яті. Дуже хотілося пити, і він подумав, що якби той чоловік, який всю дорогу поправляє йому бинти, дав хоча б кілька крапель води або просто змочив губи, то він би згадав. Йому захотілося облизати губи, але язик наче збільшився вдвічі й не хотів слухатися. Чиїсь пальці, що смерділи соляркою та порохом, уклали під язика, наче пігулку від спраги, шматок пожованої вологої марлі. Вантажівка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здається, помер ще один важкопоранений боєць, і Грег крізь пелену знеболювального почув чужі незадоволені голоси. Він мріяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузові підкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопці лежали майже один на одному, і ті, хто ще не втратив свідомість, міцно трималися за борти та за своїх напівживих товаришів. Грегові захотілося відкрити очі, щоб подивитись, що там відбувається і хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, і вантажівка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася і поїхала, набираючи швидкість. Першим зник негатив, що сховав у собі усмішку батька, потім зникла мамина сукня і сама мама – Грег хапався подумки за її зображення з останніх сил, але мама вислизнула, зникла зі свідомості, як і хвалькуватий підліток поруч. Вантажівку підкинуло на ямі, і по білому прямокутнику фотопаперу пішли дрібні брижі, перетворюючись на хвилі, кожна з яких била по півкулях мозку, спричиняючи нестерпний біль. Біль – більше Грег нічого не знав.

Батько помер у середині березня. Він довго-довго хворів. Однак залишався таким же енергійним і владним старим, намагаючись не випускати з-під контролю жодної домашньої дрібниці. Хіба що міль тепер, вилітаючи з шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав із крісла. Телевізор його дратував, інтернетом він не користувався, сучасні газети вважав убогим читанням для дебілів, тому новини сприймав лише з маленького чорного радіоприймача з довгою антеною. Тільки там, вважав він, ще залишилися працювати справжні професіонали, хоча взимку і навесні 2014 року і тих коротких ефірних новин було вдосталь, щоб спокій і сон утратила навіть здорова людина.

Почуте він обговорював із дружиною, а коли приходив Григорій, то і з сином, дозволяючи собі випити категорично заборонені п’ятдесят грамів гарного вірменського коньяку. Батько добре знався і на житті, й на коньяку – визнавав лише «п’ять зірок», жив за гамбурґсько-вірменським рахунком, як частенько дозволяв собі жартувати, але й так само добре розумів, що і першого, і другого йому відпущено мало.

Останні місяці батько полюбив розмовляти. Раніше він віддавав повну перевагу дії – його колюча владна енергія гучно ляскала, наче батіг табунника, відраховуючи кар’єрні висоти, чи не на всіх важливих будівельних майданчиках міста, але нині спілкування лишилося єдиною функцією, де хвороба не обмежила його фізично. Співрозмовників обирав ретельно: «Йдуть люди, дрібнішає народ!» – часто підкреслював марність амбіцій теперішнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав ізсохлі кістляві пальці батько, тавруючи виразки постсоціалістичного суспільства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку і позираючи на Грега поверх окулярів вицвілими очима. Скільки ще потрібно нарахувати апокаліптичних прикмет сьогодення і як його можна порівнювати з досягненнями індустріалізації та народного господарства? Про альтернативну енергію, айфони або електромобілі батько, звісно ж, і чути не хотів – такі речі виробляли десь там, за океаном, а тут ідеться про територію, на якій вони існують. Однак справа навіть не в території – батько категорично не вірив у нинішніх людей, у їхню здатність створювати масштабні проекти, організовуватися в креативні групи, конструктивно і послідовно проводити зміни. Йому подобалося ставити сильні, справжні, в повний зріст, глобальні запитання і спостерігати, як син шукає переконливі аргументи у відповідь. З роками в дискусії починаєш цінувати не перемогу, а процес.

Звісно, Грег категорично відмовлявся брати за аксіому батьківський масний хрест на своєму поколінні і, як наслідок, на країні. Він дивився на світ і мету свого існування зовсім іншими очима: жив виключно для себе і своєї родини, а не для держави, давно успішно займався бізнесом – тримав фірму з установки систем безпеки. Всі матеріальні труднощі, на які він добровільно себе прирік, коли одружився і з’їхав від батьків в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звісно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрібно стати на ноги, а потім одружуватися, але Грег такі рішення не обговорював. Тепер, десять років по тому, вони з дружиною створили свій дім: мали улюблену справу, жили в великій трикімнатній квартирі з вражаючим око видом на Дніпро, донька ходила до гарної школи з англомовним ухилом, і ніщо, здавалося, не могло похитнути їхнього безхмарного майбутнього.

З батьком у Грега стосунки складалися по-різному, певне, як і у всіх батьків та синів, однак останні два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вільного часу, і їхні розмови стали значно довірливішими і теплішими. Та тепер все перевернулося, і вже Грег постійно поспішав, говорив по телефону, вирішував свої ділові справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись він, маленький хлопчик, із нетерпінням прислуховувався до кроків по східцях вічнозеленого під’їзду й до обертів ключів у дверному замку. Але нині, за кілька місяців, а може, і тижнів до смерті батька, незважаючи на всі розбіжності в поглядах, вони стали нарешті справжніми друзями. «Ти зрозумій ключовий момент, синку: от ми нині з тобою сваримося до піни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в іншому – це конфлікт не між минулим, як ти вважаєш, і майбутнім, ні. Проблема в тому, що конфлікт поміж нами – це конфлікт між сьогоденням і сьогоденням. Сьогоденням, Григорій, а не майбутнім! Розумієш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше покоління, нічого не створюєте для майбутнього, а це значить, що рано чи пізно за це доведеться заплатити!»

Мама та дружина під час бурних чоловічих дебатів про долю країни та світу пили каву та обговорювали сукні й зачіски, але Грег знав, що вони – на його боці. Проте в дискусії вони не втручалися, вважаючи своїм головним завданням вчасно запропонувати розійтися по домівках. Але й звідти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутнє проростає з минулого і тримається на союзі з Росією, і там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собі там і лежить, де лежало під перегуки патріархальних дзвонів, а рухатися потрібно до Європи. Він об’їздив цю «стару даму» вздовж і впоперек – від Дубліна до Бухареста, пам’ятав різко збіднілу, нікому не потрібну Польщу 90-х, натомість бачив, як зросла економічно ця країна тепер, і мріяв, щоб в Україні люди жили хоча б так. Батько, звісно ж, сучасної Польщі не бачив. Він агітував за те, що пам’ятав сам, за ту країну, де йому та його родині жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Він стверджував, що Росія ніколи не вчинить з українцями нічого поганого, і за неї потрібно триматися міцніше, обома руками: там нафта, там газ, там наші брати. «Нам немає чого боятися, синку, – стверджував він. – Ніхто не посміє зіштовхнути лобами два братні народи! А історія… що було, те загуло! Жити потрібно сьогодні, дбаючи про завтра». І ця їхня суперечка до часу «Х» не мала однозначної правильної відповіді для обох дискутантів.

На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости в Фейсбуці проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:

– Якщо потрібно, Григорію, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!

– Так-так, дякую, Віталіку, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю, – розізлився не на жарт Грег. – Ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!

– І це в Дніпропетровську! – здивувався, не оцінивши іронії, шурин. – Що ж тоді в Києві коїться?! – Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.

А через кілька днів на вулиці Інститутській у центрі Києва розстріляли майданівців – Небесну сотню, а Янукович утік до Росії. Майдан вистояв – і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на київському Майдані труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтікалася по Україні жалібна пісня «Пливе кача». Міста і села багатотисячними похоронами прощалися зі своїми героями. Горе та розпач розлилися по країні.

Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на роледром, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив інтернетом, видивлявся новини по телевізору.

– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зізнавайся!

Грег відмовчувався.

– Батьку, – подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму, – тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? – Грег не запитував дозволу, він шукав поради.

– Ні, – гаряче відповідав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює! – і помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові й смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.

Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів – заради пам’яті про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: в місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та Луганської областей над адміністративними будинками чи не кожного дня підіймалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидів «нєкій» Ігор Стрєлков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднішими.

Свою заяву добровольця Грег відніс до військкомату на початку травня, і місяць чекав, коли його викличуть. Періодично він дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у співробітників військкомату завжди знаходилися причини не видавати йому військовий квиток. Свій перший, той самий, що дають у шістнадцять років, Грег давно загубив – всі проблеми з проходженням військової служби тоді вирішилися шляхом стандартного хабара із наступним записом: «До проходження військової служби за станом здоров’я не здатен». І ось, потрібно ж такому статися у житті – тепер він сам буквально взяв в облогу військкомат із вимогою зарахувати у лави військовозабов’язаних. У військкоматі на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажанні зрубати бабла в добровольчих батальйонах і небажанні служити в лавах регулярної армії. Ось тут воєнкомів Грег розумів добре – план мобілізації руйнувався на очах. Тим більше були не зрозумілі такі бюрократичні затримки, і Грег страшенно лютував, але вся його злість зникала, коли він бачив очі солдат, які повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у брудній формі, що приїжджали під їхній штаб у кузовах вантажівок разом із «двохсотими», упакованими у великі чорні целофанові мішки.