Розділ «Сімейна справа Семенових»

Ворожий офіцер зупинився метрів за п’ятдесят, демонструючи, що він без зброї:

– Я поговорити, хлопці. Ми не хочемо зайвої крові. Піднімайте руки вгору, зброю кидайте перед собою. Все буде нормально, я обіцяю.

– Майоре, цього не станеться! – Юра, здається, голосно кричав. – Ми хочемо вийти зі зброєю.

– Добре. Мені потрібно поговорити з командиром, – майор розвернувся і пішов до своїх.

Юрій з Андрієм перезирнулися:

– Що робитимемо? – Запитання, що не має правильної відповіді в даній ситуації, що не зроби – все приведе до сумного фіналу. До сумного і швидкого.

Обидва зовсім молодих офіцери, по двадцять два роки кожному, закінчили Львівське вище училище Сухопутних військ усього два місяці тому. Двадцять першого червня (так) пройшов їх випускний вечір – тихий, без урочистостей, відповідно до часу. А наступного дня вони – випускники-артрозвідники – вже відбули до Запоріжжя, до 55-ї бригади на постійне місце служби. А ще за два тижні їх відправили сюди, в зону Антитерористичної операції, між Іловайськом і Многопіллям, ближче до розташування 39-го тербатальйону. Робота в артрозвідників проста, але відповідальна: за траєкторією польоту мін і снарядів визначати координати місця розташування ворожої артилерії, тобто, якщо без військових мудрощів, як корегувальники вогню, тільки навпаки. Юра Семенов у школі навчався в математичному класі, військове училище закінчив на відмінно, і в Запоріжжі комбат пропонував йому залишитися на базі – готувати особовий склад. Однак Юра поїхав до діючої армії – не для того, вирішив, він вибрав кар’єру військового, щоб у той час, коли йде справжнісінька війна, відсиджуватися в тилу. Прибувши в зону АТО, одразу відчув всі різниці: різницю між училищем і армією, різницю у ставленні до українських військових місцевого населення, різницю у стосунках поміж офіцерами і солдатами. Тут одразу можна визначити, де Україна, а де вона закінчується в головах у людей, хоч кордони накреслюй. Ось, наприклад, у селі Єленівка, що на півночі Донецької області, де вони зупинялися на пару днів, солдатів зустрічали усмішками і пригощали в магазинах і кафе безкоштовно, а тут, у Многопіллі, де нині базується штаб генерала Хомчака, все продають за гроші і з неприхованою насмішкою: «Навіщо ви сюди прийшли? Вас тут все одно всіх уб’ють!»

Під Іловайськ їх відправили одразу всіх шістьох – висококласних військових спеців, але, на подив, не розподілили по батареях або підрозділах, а тримали навіщось разом як батарею звукометричної розвідки. Вони мало що встигли зробити корисного за цей час, хіба що протягли семикілометровий кабель, зв’язавши штаб і підрозділи, засікли кілька точок, звідки вівся нерегулярний і дуже неточний обстріл наших позицій. Батькам про своє відрядження Юра не сказав ані слова, але якщо маму ще можна якось обманути, видаючи постріли за шум від вибивання килима на вулиці, то батька на такій полові не проведеш: «Ти, синку, там бреши та не забріхуйся. Я хоч і не кадровий офіцер, та автомат «калашникова» від «зіла» відрізнити можу!» Врешті-решт, після чергових маминих сліз Юра зізнався, що знаходиться в АТО, але пригрозив, що більше не братиме слухавку, якщо вона хоч би раз ще заплаче, і вони домовилися, що запитання: «Ти там живий?» – в їх діалозі недоречне. «Живий, який же ще я можу бути? – нервував Юра. – Був, є і буду! Повернуся без жодної подряпини, не сумнівайся, мамо! Лише у полон не хочу потрапити».

…Через хвилину майор вертався разом ще з одним офіцером, який тримав, як заручника, перед собою українського солдата.

– Гітаро, виходьте! Обидва! – офіцер тримав пістолет біля голови полоненого. – Якщо не почнете переговори, я його застрелю.

Юра встав:

– Відпусти солдата!

– Зброю на землю! Підніми руки! – заволав росіянин.

– Це переговори чи полон?

– Переговори!

Вони зблизилися на відстань декількох кроків, коли російський офіцер, різко відштовхнувши українського полоненого убік, відкрив вогонь по Гітарі. Стріляв під ноги, над головою, скориставшись сум’яттям українців, підскочив зовсім близько і навів пістолет:

– Лягай! Лягай, я сказав! На землю! Це наказ!

Юра багато разів у своєму короткому хлоп’ячому житті в уяві розігрував подібні сцени і шукав і знаходив героїчні виходи з ситуацій, але все, що реально він міг зробити зараз, так це закричати що є сили:

– Старшого сюди! Старшого! – «Коли пістолет біля скроні, вмирати зовсім не страшно», – подумав із відчаєм, але був певний, що все робить правильно.

– Лягай! На землю! Давай, швидко! – кричав росіянин. Рука його тремтіла, і пістолет підстрибував у повітрі, немов він їхав по вибоїстій дорозі.