Розділ «Сімейна справа Семенових»

– Та що ви, насправді! Приємно, звичайно… Але хіба це щось міняє?

Ігор одразу не зрозумів значення цих слів. Звичайно, міняє! Він-жеж і без Зірки не сумнівався, що тато – героїчний мужик, але із Зіркою це приймало… як би сказати правильно? Зовсім інший поворот, так.

Як не просили його того вечора розповісти подробиці бою, батько не погоджувався:

– Та ось же все написано правильно, чорним по білому, офіційно: вів вогонь, знищив, згорів у танку.

– А екіпаж? – запитав хтось і тут же замовк, злякавшись не стільки питання, скільки відповіді, але батько підняв очі й спокійно сказав:

– Ваську Панасюка, механіка-водія, убило відразу. Про долю інших – нічого не знаю. Давав запити на Міністерство оборони – відповіли, що числяться зниклими безвісти.

Більше ніхто про війну батька того вечора не розпитував. Говорили про інше. Батько трохи повеселів, але Ігор запам’ятав його і таким – серйозним, навіть сумним. При нерівному світлі помаранчевого торшера здавалося, що невелика, розміром і формою з розплющений п’ятак, темно-багрова опікова пляма на лівій щоці розповзлася на половину обличчя. Таким він і полюбив цей День назавжди, разом із гіркою посмішкою батька, разом з його запахом. Ігорю здавалося, що батько досі пахне з гаром усіх танків, у яких горів.

– Гітаро, виходь! Гітаро, давай сюди, все нормально! Виходь! – лунало сердито з рації.

– Хтось здав мій позивний!

– А, може, і не тільки позивний…

Вони лежали, притиснувшись до землі й один до одного, в лісосмузі – двоє артрозвідників, двоє друзів-лейтенантів, Юра і Андрій. Вони бачили, як за сто п’ятдесят метрів здається в полон їхній п’ятий блокпост. Без жодного пострілу солдати й офіцери третього взводу складали зброю і сідали навпочіпки, як зеки, завівши руки замком за голову.

– Що відбувається? Чому вони не стріляють?

– Ми в кільці, бачиш!? Там людей триста, не менше, а наших – двадцять п’ять від сили.

– Як таке могло статися?

Юра знизав плечима. Він і сам би хотів це знати.

– Гітаро, виходь! – знову суворо заговорила рація. Почулися автоматні черги в повітря.

Блокпост оточили десять хвилин тому – техніка, з десяток беемде і беемпе, танки, вантажівки, не марковані ні білими сепаратистськими кружечками, ні якось інакше, і люди, не менше трьохсот десантників. Діяли злагоджено, швидко, як по-писаному, не зустрівши ні організованого, ні неорганізованого опору. Артрозвідникам пощастило, вони знаходилися у цей момент трохи далі, тому відійшли в посадку, акуратно зняли розтяжки, але далі стояли сигнальні ракети, і шлях до відступу виявився відрізаним. Тут у них ще залишався маленький шанс пересидіти, перечекати, раптом про них не знають і не скажуть? Однак рація інформувала однозначно – їх зрадили:

– Гітаро, виходьте обидва! Обіцяємо переговори!

– Дивися, хтось йде до нас!

– Ага, майор, здається.