Розділ «XXXI. Троянський кінь (продовження)»

— Хлопці, — сказав Кобища, — ви хороші хлопці й дуже розумні, в чому я щойно черговий раз переконався, але все-таки не бачите деяких речей…

— То поясніть нам! — насідав Можейко. — Ви патрон.

Мобільний у майоровій кишені наполегливо подавав сигнали.

— Херня це все щодо програміста, — заявив Кобища, витягаючи телефон. — Можливо, я вам скажу дійсно таке, що заслуговує на увагу… — І вже в трубку: — Так, Кобища…

Він слухав, і обличчя його на очах підлеглих ставало сірим і жорстким.

— Прізвище встановили? — коротко спитав він. — Зараз буду.

Телефон опинився в кишені. Сердюк з Можейком мовчали, дивлячись на шефа.

— Прізвище тітки як? — майже по складах запитав він.

— Якої тітки? — не зрозумів Можейко.

— Толика вашого. Того, що від армії косив.

— Е-е… Венгренович!

— Немає більше тітки, — похмуро промовив Кобища. — …вашу мать… Їдьмо.

Він наперед уявляв собі картину, яку побачить за півгодини. Скромне житло самотньої жінки літнього віку, сама господиня лежить десь посередині кімнати чи в кутку. Кульовий отвір в… Втім, яка різниця? У кімнатах, не виключено, все перекинуто. А може, й ні. Пострілу, звісно, ніхто не чув — глушник. Одного лише не міг уявити майор. Однієї деталі, надзвичайно важливої. Що на витоптаному старенькому килимі поруч із тілом валятиметься груба залізна сковорода з діркою акурат по центру.