Розділ «XVII. Хакер (продовження)»

— Ну то давай спробую. Що б ти хотіла? Тільки в реальних межах. Скакати з вікна, сама розумієш, я не збираюся. Пиріг скуштувати ще міг би… Ну то?.. — Його обличчя залишалося серйозним.

— Мені тут не подобається, — зібравшися з духом, випалила вона. — Я хочу переїхати! Це одне бажання, є ще друге.

— Як це, не подобається? — не зрозумів Борис. — Що тут не так?

— Я тут не хочу…

— Послухай, — Борис почав карбувати слова. — Ти забула, що кілька днів тому тобі хотіли повідтинати вуха? І тобі тут не подобається?! Ти що, принцеса у круїзі? Я ж тобі все пояснив! Нам потрібно залягти. Усе трохи вляжеться, я закінчу справи і знайду місце, де тобі подобатиметься. А зараз треба трохи зачекати!

— Не кричіть на мене, — ковтаючи сльози, мовила вона. — Не кричіть на мене. Я не переношу цього.

Наталя часто дихала і, здавалося, ось-ось заплаче. Борис нахилився ближче і торкнувся пальцями темного волосся, яке повибивалося з зачіски і закривало їй очі.

— А не можна почати з твого другого бажання? — примирливо запропонував він. — Що як воно виявиться більш реальним, а поки я його виконуватиму, час мине, з’явиться можливість кудись звідси дременути… Га?

Вона витерла сльози і, не приховуючи образи, відповіла:

— А друге бажання я вам дозволю виконати лише після першого. А поки що можете навіть не мріяти…

Ця заява звучала навіть якось хвалькувато і мало не розсмішила його. Борис подивився на її набряклі від сліз повіки, руки на щільно стиснутих колінах, яких не сягала коротенька спідничка, так само щільно стулені хутряні капчики, над якими піднімалися стрункі гарненькі ніжки.

Сміятися розхотілося.

— Що ж це все-таки за бажання?

— Скажу, коли виконаєте перше. — Вона знову за звичкою дивилася на стіну.

— Зрозуміло, — сказав Борис. — Схоже, навряд чи воно буде мені до снаги. Краще я виконаю перше. Але трохи пізніше. Ось тільки роботу закінчу.

— Ні! — попросила вона. — Зараз. Будь ласка!

— Та ти з глузду з’їхала! — розсердився Борис.

— Не кричіть на мене, — мало не по складах вичавила вона, — ви обіцяли.

Борис ухопився за голову, прогріб пальцями волосся.

— Я боюся, — тихо сказала вона. — Я боюся того, вчорашнього. Тепер точно є людина, яка знає, де ми ховаємося. І навіть якщо він сам не прийде вночі, щоб нас постріляти, то може виказати комусь. Невже ви не розумієте? А потім… Ми просто впіймали таксі й поїхали сюди, а об’яву про квартиру ви просто зірвали зі стовпа на зупинці. Невже ви думаєте, що в міліції самі йолопи сидять? Треба йти звідси. Відійти десь подалі, переїхати на тролейбусі або впіймати приватну машину.