Розділ «XVI. Полювання»

Молодик знизав плечима і невпевнено промовив:

— Наче схожий… Це ж не фотографія! Ну, схожий, брови такі ж густі…

Кобища дістав мобільний і набрав номер.

— Віктор? Значить так. Викликай групу. Збір там, на Богдана Хмельницького. Буду за двадцять хвилин. Без мене не рипатися. Хай приїжджають мікроавтобусом і сидять тихо. За все відповідаєш головою.

Вилиці жорстко проступили на обличчі начальника відділу вбивств, який за останні два-три тижні схуд і змарнів. Проте обличчя це й далі не виказувало жодних емоцій. Зате господар помешкання, який чув усю розмову непроханих гостей, помітно нервувався. Руки тремтіли, а ногами ніяк не міг потрапити в штанини. Кивнувши на нього помічникам і глянувши на годинник, Кобища вийшов з помешкання. Слід, по якому вони йшли вже кілька тижнів, ставав надто гарячим.

А до вулиці Богдана Хмельницького, посеред якої хвилин п’ятнадцять тому зупинилася сіра «Волга», вже під’їжджав нічим не примітний білий РАФ.

Надворі смерклося. Водії повмикали фари, і від цього здавалося, що навколо вже ніч. Кобища сидів у РАФі разом із хлопцями у чорних масках і роздавав останні інструкції. Машини стояли з протилежного боку будинку, там, куди не виходили вікна квартири, в якій зараз перебував кілер. Господар квартири, докладно описавши її планування, зовсім скис.

— Ну, пішли.

Чоловік дванадцять з обох машин швидко, розтягнувшись ланцюжком, оббігли будинок і зникли у під’їзді. На третій поверх піднімалися тихо. Двоє відразу пішли вище, перевіряти можливий вихід на горище. Плямисті камуфляжі скупчилися перед дверима.

Двері були з вигляду благенькі. Добре натисни — і… Тиша лякала. Там, по той бік дверей, знайшов притулок убивця, озброєний пістолетом, яким вміє добре користуватися. Зухвалий чоловік без сентиментів, який іде ва-банк. Безперечно, зброя при ньому. Напевно, він не розлучається з нею навіть уночі. Чи встигне він вихопити її та натиснути на спуск?

Напевно, про це думав чи не кожен із тих, хто стояв зараз на майданчику перед квартирою номер двадцять вісім. І в цьому не було нічого дивного, адже усі вони мали сім’ї — малих дітей та старих батьків. Усі вони з плоті та крові, міцні та витривалі, проте такі тендітні й беззахисні з позиції шматка металу, що летить з божевільною швидкістю.

Тьмяне світло лампочки під пожовклою стелею. Мертва тиша по той бік дверей. Стрілка годинника перетнула десяту…