Розділ «XI. Мент (продовження)»

— Потім, за законами жанру, ми повинні наколошматити купу машин і вертольотів, ганяючись за ними, а вони — всіх нас постріляти…

— Сплюньте, патроне, — сказав Можейко, — ваш гумор ще більш недоречний, аніж Сердюків…

— Не хвилюйся, — поблажливо сказав Кобища. — Ми не в Америці. Хоча раціональне зерно в твоїх припущеннях, безперечно, є. Напрошується висновок про можливе існування якоїсь третьої сили. Так, так… Уявіть собі: поки він розважався тут із пані Косовською, вони розгромили опечатану квартиру, нічого там не знайшли і якимось чином вийшли на цю. Але тут ще більша невдача — виконавці позбулися життя. Хтось зовсім інший… А можливо, все-таки зв’язок між ними і нашим кілером існує… Безперечно, безперечно, з мертвої точки ми зрушили. Будемо розробляти ці дві версії. Тепер експерти нам, сподіваюся, ще підкинуть дещо суттєве. Адже тут усе робилося «на алярм», навіть дверей не зачинили, слідів має бути чимало. От тільки чому його тут ніхто не бачив? Можливо, він лише раз прийшов і раз пішов — уже з нею. Міг і не потрапити нікому на очі… Так… Ану ходімо туди!

І вони знову ввійшли до кімнати, в якій, за їхнім припущенням, міг мешкати невідомий квартирант. Кімнату давно вже оглянули, пофотографували, склали відповідний протокол. Тільки це робилося ще до виявлення нових фактів. Тому ці троє з неабияким інтересом взялися до її повторного огляду.

На столі біля вікна відразу кидалася в очі груба пачка білого паперу. Вона лежала наче навмисне так, щоб відразу впадати в око. Упаковка роздерта. З неї брали папір, але зовсім небагато. Навколо — порядок і жодних чоловічих речей. Абсолютно. На журнальному столику купа книжок та газет. Усі газети місцеві. Обласні видання. Усі книжки взято протягом останнього тижня в обласній та міській бібліотеках. Вони ще встановлять, хто і коли їх брав. У дивані сховано постіль. Чиста постіль дбайливо складена. Хоча складали вже їхні експерти.

Можейко сягнув рукою на полицю шафи і дістав пластмасову коробочку з ліками.

— Що це? — запитав майор.

— Та ось, ліки знайшли.

— Відбитки зняли?

— Зняли, я був тут. Якийсь триган.

— Забери з собою, — звелів Кобища, дістав мобільний і набрав номер.

— Алло! Зав’ялова мені, Кобища на зв’язку… Слухай, а що це за ліки? Тут знайшли якісь таблетки — триган називаються. Ти не знаєш?

— Що? — Можейко запитливо дивився на шефа.

— Знеболювальне, — махнув рукою Кобища, — щось на зразок анальгіну, тільки експортує Індія, і каже, що трохи сильніший. Наркотичної дії не має. Продається без рецептів. Фігня.

— Ну, якби я робив по трупу на тиждень, в мене також голова боліла б, — зауважив Сердюк.

Кобища промовчав. Можейко з Сердюком уже бачили, що в шефовій голові складається план подальших дій, тому й мовчали, не бажаючи перешкоджати цьому процесові. Перешкодив Величко, який з’явився несподівано і не приніс ніяких добрих новин. Лейтенантові вдалося знайти всіх хлопців мийної команди і з кожним переговорити. Номера білого вольво ніхто не записав і не запам’ятав. Напевно, небувалі для них гроші повідбивали в підлітків глузд, хитрість та настороженість. Хоча цілком можливо, що й номер розшукуваної машини виявився б липовим. З допомогою обласного ДАІ встановили кількість зареєстрованих в області таких авто, і зараз оперативники займалися встановленням їх власників. Об’єктами пошуків виявилися всі відомі членам слідчої групи родичі громадянина Ромазана. Усі хлопці приблизно однаково описували «приватного детектива» — худий, середнього зросту, з темним волоссям, поголений, з густими бровами, у плащі, брюках та туфлях. Жодних особливих прикмет.

Майор, заплющивши очі, намагався пригадати картину, що на якусь мить промайнула перед ним на кладовищі, коли вони очікували початку процесії: купа дітей — хлопців — біля високої огорожі. З ними був вихователь. Кобища ще тоді подумав, що, напевно, помер хтось із учителів якоїсь школи або загинула дитина. Того й зібралися діти з квітами біля центральних воріт кладовища. А це були хлопці з автостоянки. І з ними він. Кілер. Той, кого вони зараз шукають. На відстані кількох кроків… От чорт… Яке невезіння у цій справі з самого її початку! Геть у всьому! Підведи він тоді очі і зараз міг би знати кілера в обличчя. Не поталанило.

— Ну, гаразд, — нарешті промовив Кобища. — Хоча, що ж тут доброго? Я, відверто кажучи, дуже розраховував на вольво. Хтозна, чи вдасться щось у цьому напрямку. Машина може бути не наша, може бути оформлена за дорученням, в угоні й так далі… Навряд чи він так сміливо демонстрував би її. Гаразд. Вікторе, — він глянув на Можейка, — ти продовжуєш тут, у будинку. Береш на допомогу дільничного і все спочатку. Шерстиш усіх підряд сусідів, цілеспрямовано працюєш на нашого кілера. Борю, — погляд його переключився на Сердюка, — ти берешся за подруг Наталії Косовської. Шукай їх, де хочеш, і труси, як хочеш. Усе про неї. Гляди, й знайдемо щось цінне. Сергію, тобі відповідальний шмат роботи. На чомусь вони звідси поїхали. Собака ніякого сліду не взяв. Лише за ріг будинку, та й то кінолог не може поручитися… Вони мусили на чомусь поїхати. Працюй з таксистами, кондукторами, з ким хочеш. Це робота широка й не на один день. Випрошу тобі когось на допомогу. Усі троє — тісний контакт зі мною з найменших дрібниць. Я працюю з експертами. Завтра посиплються висновки експертиз… Ми візьмемо цього гімняного кілера. Побачите! Усе до цього йде. Він сам собі яму копає. Тільки максимум охайності та без хлоп’ячих вибриків, я вас прошу. Славу однаково на всіх ділитимемо. Ось так. Запитання? — І майор підвівся, насилу розгинаючи коліна.