Розділ «Баскетбол»

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і «запропонувати» себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати.

Буденна загибель що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз — Вову. Сам він такої долі поки що уникав.

Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами — і мамине обличчя, коли вона довідалася.

Про Оленку майже не згадувалося.

Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день… А можливо, сто років. І там уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від…

А може, це навічно.

— Слухай, Сашко…

— Чого тобі?

— А що ці козли, в армії… що вони з тобою робили?

— Одчепися, — Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.

— Ти розумієш, — сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. — Адже мене ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки я не вішався. Я…

— Мало чого, — сказав Сашко. — Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі… поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

— А в тебе мама залишилася?

Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:

— Хоч би справедливість була… А так — ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав — ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу… А він каже — ну то й що.

— Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.

— Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями — і зі мною?

— Так, — сказав Антон.