Розділ «Баскетбол»

— …А буває, сором зізнатися, — казав Вова. — Сором зізнатися людям, яку підлість зробив…

— Дурість, — підказав, поморщившись, Олег.

— Підлість, — хрипко відгукнувся Сашко. — Правильно Вован каже.

— А я вихованець дитбудинку, — з викликом докинув Олег. — Кому я потрібний?

— У тебе діти могли бути, — докірливо сказав Сашко.

— А могли й не бути, — огризнувся Олег. — Це ви, в кого мати там, батько, хто через жуйку повісився — ви дурні. А в мене іншої дороги не було… Хоч так, хоч сяк пришили б…

— Ти б рота затулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни.

Гаряча вода хльоскала по маківці.

…Не за один день. Повільно. Впродовж місяців.

Тоді ще був час.

Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона «влипла», і вмовляли Антона «не переживати». Бо, як мовиться, невелике щастя.

Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки.

Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися. Мати купила йому крем.

Мати дивилася нескінченні марудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

— Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.

З нього кепкували — бо зріст. Кликали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки — він їх не викинув. Ідіот.