Розділ «Баскетбол»

— Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?

Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем — це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми — двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.

М’яч був жовтогарячий, а вогонь — білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів — довго, кілька нестерпних секунд.

У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів — дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…

Вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.

Вона в тонкому халатику на мокре тіло.

Оленка…

«Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора — спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в неділю…»

Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо — у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.

— Уставай, — сказав Мел.

Кіптява була усюди. І — запах.

— Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, — сказав Мел Антонові на вухо. — Тому зберися з силами і грай далі.

Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький — його звали Кирилом — сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.

Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.

— Мел…

— Так?

— Адже я не можу нічого виправити… Нічого повернути. Адже не можу?

Мел гмикнув:

— Ти хочеш, щоб я тебе втішив?