Розділ «Баскетбол»

— Грати.

— Знову? А…

— Часу ж немає, — сказав Сашко якось дуже сумно. — Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. Ось і все. І, якщо Людовик дозволить, можна посидіти в затінку… Але тобі треба в Мела проситися. А він, по-моєму, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об колошу. Мел — зліший?

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Маму?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот висловлювання великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до гіршого; що коли неприємність має статися — вона неодмінно станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті — відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилася, здається, на холодець…

І він знав, що було потім. Він чомусь надто багато звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки й заходилася коло вечері. На столі в кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно на екрані — і в передпокої.

Мати витерла рушником руки і взяла трубку.

І голос, незнайомий та офіційний, запитав її, чи вона така-то.

І тоді вона все зрозуміла.

…Сашко й справді закинув — красиво завершив атаку зелених майок.

І одразу впав, бо йому в шию вп’ялася коротка стріла з чорним оперенням.

— Її висмикувати важко, — сказав хтось, здається, Олег.

Висмикнули. З маленької дірочки викотилася велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї червону спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилася; Сашко провів по шиї тильним боком долоні. Не витер — розмазав.

Вова з Антоном провели кілька комбінацій, але безрезультатно.

— Тобі кидки треба вдосконалювати, — сердито виказував Вова. — Бо комбінуй — не комбінуй, а результативності ніякої… Команду підводиш!