Розділ «Баскетбол»

— Що-о?!

— Я готовий піти на загальних підставах, — вимовив Антон, дивлячись Мелові поверх голови. — Це було б справедливо.

Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:

— Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.

— Це Данилко, — сказав Людовик. — Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.

— Давай, — Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів — Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому — Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко — той завжди боявся піти на загальних підставах…

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.

…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…

— Гаразд, — сказав Людовик. — Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.

І пішов за огорожу — удвох із Данилком.

— Мінятиме, — сказав Мел.

— Що? — не зрозумів Антон.

— Цей не підходить.

— А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима: