Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Як це він попередив? — тихо запитала Емма.

— Росс?

— Привіт. Пробач, будь ласка, в мене зараз учні.

— Авжеж. Вибач…

Гудки в трубці. Емма сіла на дивані по-турецьки, поклала підборіддя на сплетені пальці й замислилася.

Екран телевізора сутенів під шаром пилу. Після живого вогню його німі рухомі картинки не викликали в Емми інтересу.

У нього учні. Не віками ж йому займатися самою лише Еммою. Не їй присвячувати кожну хвилину свого життя, як це було там…

Вона ревнувала.

Вона нудьгувала. Вона відвикла бути самою. Вона подумала, що зараз одягнеться і поїде до Росса — і тут згадала, що не знає навіть, де він живе.

Їй стало сумно.

Чи міг Росс планувати свою відпустку наперед, а потім — в останню хвилину — пристібнути до неї розчаровану в житті Емму?

Дурниця.

Росс заздалегідь знав, що Емму припечатають фізіономією об стіл — точніше, об вівтар так званого мистецтва. Ще коли розмовляв із нею, як із хлопчиком Сашком. І — Емма згадала — коли вони прибігли на вокзал, у Росса вже були квитки в кишені.

І рюкзак був зібраний спокійно, без поспіху.

А чого ще можна чекати від людини з такими очима?

Господи, коли він закінчить зі своїми учнями? Коли йому можна буде подзвонити?

Вона підвелася з дивана, зітхнувши, висунула шухляду столу і вивудила звідтіля подерту книжку — підручник з математики для шостого класу.

Головреж зненавидів її. Сама вона нічого не помітила — їй донесли дівчатка — сусідки по гримувальній; Емма кивала і посміхалася у відповідь. Дівчатка перезиралися здивовано.

— Він чекав, що ти звільнишся!

— Так?