Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Що таке десять років для дерева, яке стоїть на березі струмка? Восени повз нього пропливе листя, за кількістю днів у році. Триста шістдесят п’ять фігурних відбитків пропливуть один за одним, всі схожі — і ні пари однакових…

Еммі здалося, що всередині в неї росте ліс. Торкається верхівками неба.

У місті не було снігу. Хляпавка вже підсихала.

У квартирі пахло непровітреним житлом.

Повідчинявши кватирки, Емма залізла під душ і півгодини блаженно ніжилась. Уже коли загорнулась у великий рожевий рушник, звернула увагу на календарик, наклеєний на дверях ванної зсередини; календар був торішній, з логотипом якогось жіночого журналу. Емма, нітрохи не задумуючись, взялася його віддирати.

Наклейка не піддавалася — відліпившись, залишала після себе потворні плями старого клею, а фарба потріскалася й посипалася Еммі на долоні. Крихітні числа прилипли до її пальців — чорні й червоні, вихідні та будні, маленькі дні року, що минув, і вона дивилася на них заворожено, і раптом — на мить — відчула всією своєю мокрою теплою шкірою все те, про що говорив біля водоспаду Росс.

Вона з’явилася в театрі, й вахтерка уп’ялася в неї поглядом, як у примару.

Дівчатка в гримерці щебетали неприродно голосно, метушилися, порпалися в тумбочках, ховаючи очі; звістка про появу Емми ширилася, видно, як пожежа в степу, бо вже через п’ять хвилин у двері зазирнула завтруппою:

— Добрий день, Еммо Петрівно, можна вас на хвилинку?

І вже у кабінеті, тісному, пропахлому паперовим пилом:

— Ви знаєте, що вам оголошено догану? Вас було виписано на два денних спектаклі, а ви не з’явилися!

— Не планувалося в мене спектаклів на минулому тижні, — сказала Емма. — Мала працювати Березовська.

— Це спочатку не планувалося! А потім ви були виписані на «Чудо в лісі» та на «Веселих зайців»!

— Дуже шкода, — сказала Емма. — Це все?

Завтруппою дивилася на неї, як школяр на опудало мамонта.

— Тоді я піду, сказала Емма. — Здається, у мене репетиція через п’ятнадцять хвилин.

Весняне сонце заливало сходи й коридори. Емма йшла і усміхалася, ледь чутно наспівувала, і одна недоспівана мелодія змінювала іншу. Іноді вона зупинялася, зводила очі до білої стелі, згадуючи щось, потім знов усміхалась і простувала далі.

Біля самих дверей гримерки їй зустрілася народна артистка Стальникова; можливо, вона просто йшла мимо.

— Е-еммочко! Драстуй, рідна!

Емма посміхнулася: