Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Сніжинки летіли гронами. Родинами.

— Розкажи про свою книгу, — попросила Емма.

Росс пильно поглянув на неї. Перевів погляд на карлючки на снігу; вони блідли на очах, зникали, начебто їх не було.

— Дуже холодно, — сказав нарешті. — Треба йти… Якось іншим разом.

Коли вони скотилися з гори, коли, похитуючись та посміюючись, підвелися на рівні ноги, коли Росс заходився збивати з Емминої куртки налиплий сніг, коли вона відчула його важку руку на своєму боці, коли він став здувати сніжинки з її волосся, — вона раптом подумала з прикрістю, що, може, він просто не бачить у ній жінку?

Може, вона залишиться назавжди для нього Сашком, худим хлопчиком із коротким чубчиком, учнем, дитиною?

— Боюся, не вийде в мене уявити себе ні деревом, ні струмком, — сказала вона, відхиляючись.

Минула ціла вічність, перш ніж він одірвав її від землі. Підняв. Пригорнув до себе:

— Ти не струмок. Ти ріка…

Снігопад припинився.

Коли вони вже підходили до крайньої хати єдиної сільської вулиці, хмари — чи то так, одна велика, на все небо, хмара — потяглася до сходу, наче назустріч величезному пилососу, а західний край її спалахнув і пропустив сонце.

Емма розпакувала пачку чаю. Спершу обережно розірвала прозору плівку, і плівка шурхнула, оголюючи картонну коробочку з поверхнею тисненою і гладкою, схожою на стародавнє плетіння. Емма надірвала блискучий клапан, і коробка відкрилася, а всередині, як скарб у скрині, лежав ще один пакуночок — у зеленувато-жовтій фользі, і коли Емма порушила його цілісність, їй в обличчя запахло чаєм, сонцем і ще чимось із дитинства, хоча за Емминого дитинства пакували чай зовсім по-іншому…

Росс узяв із грубки киплячий чайник і по черзі наповнив дві великі алюмінієві чашки. В окропі завертілися розпрямляючись, чорні листочки чаю.

Вони сиділи перед грубкою, майже торкаючись головами. Над чашками здіймалася пара; потім Емма відкрила чавунні дверцята й обережно, кінчиками пальців беручи кожне полінце, підклала паливо в маленьке сільське пекло. Дрібка глиці потрапила у вогонь помилково. І кожна хвоїнка відразу згорнулася червоним кільцем.

Емма відірвала погляд від вогню — і скоса глянула на того, хто сидів поруч. Росс виводив ланцюжок знаків на клаптику паперу; помітивши Еммин погляд, відволікся й підвів голову. Тому, що в очах у неї відбивалося полум’я, чи тому, що в кімнаті було майже темно, але Росс дивився так не по-людськи і так глибоко, що в Емми запаморочилася голова, як від висоти, і вона швидко опустила повіки.

— Що сталося? — запитав Росс.

— Ой, — сказала Емма. — Вибач.

— Тебе щось налякало?

— Ні, — сказала Емма. — Просто запаморочилася голова.

Вона уникала дивитися на нього.