Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Річка — це дуже гарна річ, — чомусь сказав Росс. — Допомагає багато чого зрозуміти. Мені, в усякому разі.

Емма промовчала — не хотіла видатися дурненькою.

Через річку, немов танцюючи по камінню, переправлялася кішка — невелика чорно-біла тваринка з пласкими боками та зосередженою мордою дикого звіра, добувача, що несе на собі відповідальність за себе та за своє потомство.

Вони простували серед тиші.

Сосни тяглися до неба. Ялини господарювали на землі.

Проїхала, нарізаючи сніг страхітливими колесами, велетенська смердюча вантажівка. Емма і Росс поступилися їй дорогою, і, ступивши крок на узбіччя, провалилися вище коліна.

Потім дорога зробила поворот, а Емма з Россом пішли прямо — по стежині. Там, де стежина зустрілася з річкою, стояв обмерзлий місток і жебонів маленький водоспад.

Емма сіла на повалений стовбур. Росс розв’язав оберемок заздалегідь зібраних дров і розпалив на снігу багаття.

Дрова сичали.

Емма сичала теж, бо чай в алюмінієвій накривці від термоса обпікав пальці.

Водоспад шелестів. Ревіння і гуркіт падаючої води, усе те, що у виконанні справжніх водоспадів навиває захоплений жах, — стає затишним бульканням, якщо в тобі всього півметра висоти…

Емма зіщулилася.

Дитина, яка виросла в ній за кілька тижнів, прокинулася й підвела голову. І поткнулася назовні — але ні, їй не призначено родитися, вона цього ще не розуміє, вона прориватиметься крізь ґрати ребер, і тоді Емма стане замикатися у ванній та читати монологи Матінки, дивлячись у заляпане пастою дзеркало. Вона це робитиме дедалі рідше й рідше; мине час, дитина помре, і Емма однак носитиме її в собі — мертву.

Довго? Дуже довго. Можливо, ціле життя…

І зизуваті погляди, і випадкові зустрічі в коридорі, і смішки, і співчуття, і заява на столі головрежа — все це не таке вже й важливе порівняно з тим дитям. З іншою людиною, що народилася у ній всередині, але якій не дали вийти на білий світ…

Через тиждень — рівно через тиждень! — прем’єра.

Емма зрозуміла, що змерзла. Сховала долоні глибше в рукави.

— Еммо?

Росс дивився на неї.

У нього були дуже дивні — Емма помітила ще в потязі — очі. Втім, ні, вона звернула увагу на це ще раніше, ще з їхньої першої зустрічі: він дивився, начебто здалеку. Начебто складав чи множив подумки шестизначні цифри. Начебто світ був незмінним, а очі — ті, що дивилися зараз на Емму, — мінялися. Погляд його був текучим, як вода.