Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Частина друга

Сфінкс

О пів на десяту ранку за вікнами було похмуро і сіро. Емма пила чай з тонкої склянки в підскляннику.

У купе потягу їх було троє — Емма, Ростислав і вусатий дядько, що спить на верхній полиці. Вперше в житті Емма виїхала з дому, не спланувавши поїздку заздалегідь, не прихопивши з собою майже нічого з речей, ускочивши в потяг буквально на ходу.

Учорашній день від «учора» перетворився на «сто років тому». Емма жувала бутерброди з ковбасою. Чай був солодкий, якийсь особливо густий, Емма пила та мружила від задоволення очі, гаряча ложечка торкалася її щоки.

Через півгодини вони з Ростиславом вийшли — точніше, вистрибнули, оскільки йшлося не про станцію, а про полустанок, де потяг стояв дві хвилини, причому хвилину і сорок секунд провідниця витратила на те, щоб відімкнути двері вагона. З’ясувалося, що перону немає і не передбачається, і що нижня сходинка висить за метр від засніженої землі — Емма давно вже не бачила такого високого снігу, особливо у березні. Ростислав викинув з вагона свій рюкзак, вистрибнув сам, і отут потяг рушив. Емма злякалася, відіпхнулася від підніжки — і приземлилася, як кішка, на всі чотири.

Потяг ішов мимо, набираючи ходу, ніс сплячих і дрімотних людей, склянки в підсклянниках та копчених курей у поліетиленових сумках. Емма замружилася від сирого вітру.

Потяг пішов.

Емма роззирнулася і побачила, що на полустанку немає нічого, крім напівзанесеної снігом цегельної вбиральні. Поряд — на відстані простягнутої руки — стояли сосни, білі клапті снігу зривалися з їхніх крон і падали, залишаючи на сніжній гладіні сліди, немов дотик самотньої лапи.

— Ходімо, — сказав Росс.

І вони пішли.

Дорога була, хоч занесена снігом, але все-таки дорога — тверда стежка. Йшли спочатку вздовж насипу, а далі повернули в ліс. Ялини височіли праворуч і ліворуч, урочисті, як гранітні пам’ятники — дивовижних розмірів ялини; час від часу сніг з них сипався каскадом, і тоді, як правило, виявлялося, що на гілці сидить ворона, чи навіть білка. І птахи, і звірки були мовчазними — тільки шерех снігу виказував їхню присутність.

Попереду погойдувався жовтогарячий рюкзак Росса, та маяла, як вимпел, хмарина його подиху. Вони йшли півгодини, годину; Емма вже почала втомлюватися. Знову пішов сніг — рюкзак Росса прикрасився легкою білою шапкою.

Нарешті Росс зупинився й озирнувся. Без посмішки відступив убік, даючи Еммі можливість розглянути щось попереду; Емма підійшла до нього впритул і побачила величезне біле небо, що розпростерлося аж за зелену гору навпроти, побачила долину внизу та селище на долині — дві лінії димових стовпців обабіч нескінченної вузької річки.

— О, Господи, — сказала Емма.

Росс витяг із кишені двійко навушників і напнув Еммі на голову — замість шапочки, що впала на сніг. І після тривалої паузи Емма почула, як, розуміючи все на світі, геть усе розуміючи, а проте не впадаючи у відчай, гримнув симфонічний оркестр.

У будиночку давно ніхто не жив, тому довелося довго опалювати та провітрювати. Під боком біля грубки було жарко, за два кроки — лід на шибці не танув.

Хазяїн — «ленд-лорд», як називав його Росс, — приніс обід, гарячу юшку та перлову кашу. Емма їла жадібно.

Говорили мало — тільки з необхідності.

Пообідали і вийшли надвір; усі хати на єдиній вулиці стояли фасадами до річки. Подекуди з берега на берег перекинуті дощані містки без поручнів, а в деяких місцях сусідам доводилося переправлятися, ступаючи по каменях, що стирчали над водою. Вздовж берегів намерзла крига — як вилитий у воду парафін. А в стрімнині вода не хотіла замерзати: бігла, перекочуючись через каміння, і дивитися на неї було холодно.