Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Що Емма знає про нього? Чи багато встигла довідатися за два десятки телефонних розмов вигаданого хлопчика Сашка з учителем математики?

Що він пише книгу про сутність світу? Що він, можливо, знає майбутнє?

Що він одвозить жінок на край світу, вкладає їх спати на теплій печі, а сам засинає на лаві, не проявивши нічого іншого, крім звичайної турботи вчителя про ученицю, брата про сестру?

Еммі не щастило з чоловіками. Ніколи. Мабуть, вона сама винувата.

Росс не може бути її коханцем… Росс — щось більше, ніж коханець. Росс — єдиний глядач її спектаклю, її прем'єри…

Порожнеча всередині. Спустошення — що ж, от і добре: небіжчика винесли, живемо далі…

Вона опустила голову на подушку, здригнулася — щось кольнуло у вухо. У сутіні висмикнула з подушки перо — рябе, велике, власницю його давно з’їли, а перо — ось воно…

Провела пером по щоці. Ще раз.

— Россе… ти спиш?

Тиша. Потріскують, догоряючи, дрова.

Сніг спадав, сполучаючи землю із небом. Вони стояли на вершині гори, і Емма заздалегідь міркувала, як доведеться спускатися і чи не зламає хто-небудь шию, чи не потоне в снігу.

Вітру не було. Сніг падав вертикально, і чим довше вони стояли та дивилися, тим тихішою ставала Еммина тривога. Спливав час, відраховувався падінням сніжинок. Емма не змерзла. Вона заспокоїлася. Не байдужість — спокій; сніг сипався невпинно, і нічого кращого у своєму житті Емма не бачила.

Росс мовчав. Водив гілочкою по сніговій цілині, вибудовуючи не то візерунки, не то графіки. Безгучно ворушив губами. Спершу Еммі подобалося дивитися, як він малює, але потім захотілося привернути його увагу до власної персони.

— Вони схожі на відбитки пальців, — спроквола мовив Росс, наче відповідав чи то на власні думки, чи то на німе Еммине спонукання. — На білі відбитки… Ні, вода краще. Або вітер. Або… Знаєш, є переказ. Хлопчики йдуть до лісу — і в декого з них оселяються душі дерев, що вже впали.

— Так? — поцікавилась Емма після паузи. Запитання пролунало якось скептично.

— Ну, так, — сказав Росс. — Дерево — те, що рухається, і те, що нерухоме…

— І що відбувається з цими хлопчиками?

— Нічого особливого… Уяви, що ти дерево. А все навколо рухається… і залишається незмінним. Кожна крапля дощу стає подією. А попереду сто років…

— То що ж відбувається з цими хлопчиками?

— Та не буває таких хлопчиків, це тільки легенда. Коли розумієш, що таке миттєвість… І таких миттєвостей — нескінченна безліч… Може, це нудно.