Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Пробачте, будь ласка… Я невчасно?

— Він виїхав, — сказала Емма. — Його вже не буде.

— Ніколи?

Минуло кілька хвилин, поки до неї дійшов зміст запитання.

— Я хотів запитати — Сашка більше ніколи не буде?

Вона мовчала. Але трубки не вішала.

— Сподіваюся, він не помер, — після тривалої паузи сказав Ростислав. — Гадаю, він просто поїхав потягом… Від пункту А до пункту Б.

Емма мовчала. Як лялька за опалою ширмою; як Дід Мороз, у котрого відклеївся вус. Чи соромно Дідові Морозові? Чи варто вдавати, що нічого не сталося?

Емма відірвала трубку від вуха. Навушник, поцяткований чорними дірочками, немов дивився уважними очима.

Який чудовий винахід — телефон.

Ростислав заговорив знову. Емма злякано притулила трубку до щоки.

— …Одного разу я сказав йому: є такі сходи, що завжди йдуть униз, хоч як намагайся по них піднятися… Легко бути дорослим, повчаючи малят. Але я не міг йому отак прямо сказати: попереду — зрада. Я не правий?

Не випускаючи з рук трубки, Емма сіла на диван. Притулилася потилицею до холодної твердої стіни.

— Ніхто не може знати наперед.

— Правда?

У трубці ледь чутно потріскувало. Емма знову підвелася — і знову сіла. Долоня, що стискає трубку, зігрілась і намокла.

— Хто ви?

— Можемо ми зустрітися, прямо зараз?

Емма глянула на годинник. Пів на одинадцяту… чи на дванадцяту?

— Так.