Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Біля службового входу її чекав БМВ.

— Міхелю… — вона змогла навіть трішки зрадіти. — Добрий вечір.

— Здрастуй, Еммо… Що з тобою? Ти занедужала?

— Ні. Я просто втомилася.

— Можна, я підвезу тебе?

— Дякую, Міхелю, дуже доречно…

І вона пірнула в багату лагідну сутінь, хоч і встигла помітити — у дзеркалі — обличчя колег, що курили на порозі службового входу.

— Я цілком щаслива, Міхелю, — сказала вона, дивлячись, як пливуть назад стовпи, стовбури, будинки й перехрестя.

— Я радий, — лаконічно озвався Міхель. — А я сьогодні лечу у відрядження.

Емма запитала себе: це печально? І сама собі одказала: не дуже.

— Надовго? — спитала з увічливості.

— Місяців на два. Чи більше.

— Удачі, — щиро побажала Емма.

Він зупинив машину перед світлофором. Шумно, як ковальський міх, зітхнув; повернувся до неї, уп’явся круглими, наївними дуже блакитними очима. Емма думала, що він щось скаже, але він тільки знову зітхнув, зморщив підборіддя, дотягши нижньою губою майже до носа, і промурмотав ледь чутно:

— Дякую…

Наступного дня Емма прийшла в театр, як звичайно, за годину до початку репетиції. Ключі від її гримерки все ще висіли внизу на вахті. Емма звично простягнула руку:

— Антоніно Василівно, тридцять другу, будь ласка…

Чергова глянула на неї мигцем і якось дивно.

— Антоніно Василівно… — Емма навіть здивуватися не встигла.

— Є розпорядження вам сьогодні ключів не давати, — сказала чергова, за брутальністю приховуючи незручність.