Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Режисер страшно кричав на репетиціях — хотів, щоб плід в її утробі дозрів не за дев’ять місяців, а за кілька днів, сьогодні, зараз.

Під час перерви вона замикалася в порожній репетиційній і програвала — сама з собою — ту частину Матінчиного життя, що не потрапила в п’єсу.

Танцювала на своєму весіллі. Народжувала. Хоронила чоловіка.

Звичний одяг висів на ній мішком. Вона просто не могла їсти — переповнена чужим життям, що розпирало її зсередини.

Увечері, доставшись додому, вона падала на диван і годинами лежала, дивлячись у стелю, насолоджуючись бездумністю.

Одного з таких вечорів подзвонила Іринка:

— Еммочко? Ти що, Матінку репетируєш?

— А ти відкіля знаєш? — мляво здивувалася Емма.

— Та тут така буря… — Іринка якось дивно, багатозначно замовкла. — Була в нас ваша Стальникова…

— Вона сама пішла, — сказала Емма.

— Я б на місці вашого красеня просто так зі Стальниковою не гиркалась, — гмикнула Іринка.

— А мені що до того? — промимрила Емма. — Я її не зачіпала. Нехай між собою вирішують… І взагалі мені було сказано: або я репетирую, або до побачення.

— Ох, — промовила Іринка. — Ну гаразд… Удачі там тобі.

До прем’єри залишалося десять днів. Маленьке зернятко, кинуте в Емму, проросло і стало людиною.

Це й справді складалося на вагітність. Крізь каторжні репетиції проступала, як золото з-під мокрої глини, радість.

Нарешті, влаштували прогін.

Емма плакала у фіналі — в кульмінаційній, найтрагічнішій сцені. Ридала — перебуваючи майже в нірвані. В абсолютному спокійному щасті людини, котра добре зробила важку і складну роботу. Сльози капали з підборіддя на тонку блузку, блузка намокала і прилипала до грудей, Емма знала, що це ефектно, знала, що гарно зараз, що точно, що наповнено, що правдиво, що викликає високе співпереживання, а не вульгарну жалість…

І одночасно знала, що діти її загинули одне за одним, і вона винувата в їхній смерті.

Це двоїсте знання було, як наркотик.

Спустошена, сліпа й знесилена, вона побрела до гримерки. Перед нею розступалися.