Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Дайте, будь ласка, сигарету, — попросила Емма.

— Сашко? Привіт. Щось ти давно не дзвонив, я вже тривожитися почав…

— Пусте, Ростиславе Вікторовичу… Просто багато справ.

— А яких, якщо не секрет?

— Та так… Машини мию.

— Будь обережнішим.

— Ага… Ростиславе Вікторовичу, а ви не можете сказати, пощастить мені в моїй справі, чи ні?

Коротка пауза.

— Не можу сказати… Але деякі сходи завжди ведуть униз, хоч як намагайся підійматися. І якщо бачиш далекий вогонь — це не обов’язково маяк. Може бути й одноокий собака Баскервилів…

— Ха-ха…

— От тобі й ха-ха. Дзвони, добре?

— Ага…

— Щось у тебе голос хрипкий.

— Це я втомився… Ну, добраніч, Ростиславе Вікторовичу.

— Гарних тобі снів.

Вона працювала вночі, вдень, дорогою в театр, повертаючись додому, жуючи бутерброди, поспіхом перучи білизну.

Позаду неї перешіптувалися. На репетиції ходили цілими делегаціями — порівнювали зі Стальниковою, зауважували похибки, гмикали, перезиралися, а зустрівши Емму в коридорі, улестиво посміхалися:

— Чудово, Еммочко, дуже цікаво, дуже…

Весь величезний текст вона знала через два дні — досконально та без запинок. Танці, пісні, уже затверджені мізансцени — все це вона вивчила, зазубрила, «пройшла пішки», потім знову пройшла, але справа була не в них; Еммі належало прожити чуже життя, прожити за людину сильну, вперту й волелюбну, за жінку, що бореться зі Смертю і поступово втрачає в цьому двобої всіх, кого вона любить.

Емма перестала бути Еммою.