Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Ну, загалі-то… А у вас як справи? Як здоров’я?

— Та нічого начебто, здоровий… Працюю ось. Книгу пишу.

— Книгу? А про кого?

— Про життя, Саню. Про світ, про математику… В усякому разі, мені так здається.

— Я не знав, що ви письменник.

— Та я не письменник. Я просто пишу книгу. Це моя улюблена справа, таке хобі.

— А коли закінчите?

— Не знаю… Я взагалі не хотів би її закінчувати. Це книга без кінця, щоб кожний, хто захоче, міг дописати щось своє. Ось ти, наприклад, коли гарненько вивчиш математику…

Обережний смішок:

— Та я ж пишу з помилками… У мене з мови трояк.

— Шкода… Тобі читати треба більше. Щоб очі до правильного написання звикали.

— А… я читаю.

— А яка книжка в тебе найулюбленіша?

— У мене багато улюблених… Я про жахи читаю… А ваша книжка груба?

— Не дуже.

— А хто її читатиме? Її надрукують потім?

— Гм… Швидше за все, ні.

— Як?! Навіщо ж ви її пишете?

— Для задоволення, Сашко. Для задоволення. Те, що відбувається в голові у людини, коли вона розуміє зв’язок між фрагментом і цілим… Коли вона простежує закономірності… коли вона тямить щось таке у світобудові, про що майже всі здогадуються, але ніхто не може сформулювати… Дух захоплює, як на американських гірках. Це краще, ніж цукерки, повір.

Мовчання.