Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Це… а…

І як, нарешті, мужик опанував себе:

— Гм… Вибачте.

Емма ступнула вбік, пропускаючи його до дверей.

У п’ятницю Емма відправилася на виїзний спектакль у дитячий санаторій.

Санаторій був нічого собі, з пристойних; довкола безлюдних спортивних майданчиків стояв засніжений ліс, подекуди прошитий лижнею. В адміністративному корпусі були килими і вази, ікебани і картини на стінах, у спальних корпусах — простуючи подвір’ями, Емма підвела голову — виднілися несирітські фіранки на вікнах, коротше кажучи, це був багатий, «козирний» санаторій, за кожну путівку до якого батьки або на смерть воюють із профспілкою, або викладають недоступну багатьом суму. Відвойовують або купують своїм дітям місяць казенної туги…

Півтори години витратили на те, щоб освоїти сцену санаторного клубу, налагодити освітлення, підготувати костюми та загримуватися. Потім вихователі завели в зал тихих, якихось млявих дітей.

Давали «Сергійкову зміну», «шкільну» драму, в якій Емма грала власне Сергійка, такого неформального лідера, захисника слабких. У ході справи її героєві доводилося рятувати щенят, протистояти хуліганам (дорослих грали Сашко і Вітя, вчорашні студенти, що потрапили до театру на рабських умовах «договору» та вважали себе щасливчиками), потрапляти до дитячої кімнати міліції (у «стаціонарних» спектаклях стервозну даму-капітана грала народна артистка Стальникова, однак на виїзді залякувати Емму-Сергійка в’язницею доводилося зовсім молодій Світланці, Емминій сусідці по гримерці). Діти завжди сприймали «Зміну» добре, а тут, у санаторії, і поготів і сиділи як миші.

Спектакль закінчувався. Замість того, щоб відправити Сергійка до колонії для неповнолітніх, його нагородили медаллю за допомогу міліції. Емма стояла на авансцені (освітлення погане, повно темних дір, як у сирі, і промінь прожектора доводилося буквально ловити обличчям), притискаючи до грудей щойно подарований Майором шкіряний м’яч, позаду вишикувалися інші учасники спектаклю, Майор (заслужений артист Раковский) лагідним мужнім голосом виводив спектакль до фіналу:

— …Ти вперше зустрів несправедливість — і ти переміг її, але буде час, і ти знову наразишся на неї, і зрозумієш, що до кінця її здолати неможливо, але нехай це не лякає тебе. Пам’ятай — не слід боятися темряви, не слід боятися свого страху…

Емма знала монолог Майора напам’ять. Далі йшли слова: «Але бійся власного страху, він…»

— Але стра… — сказав Раковский і замовк. На мить занепала тиша.

— Але страбій… — знову почав Майор і замовк знову.

Емма-Сергійко притулилася обличчям у подарований м’яч, немов боячись заридати.

— Страхубій невлас, — непевно закінчив Майор. — Він…

Друзі й вороги позад неї міцно обійнялися, намагаючись сховати обличчя.

На щастя, діти нічого не помітили. Чи майже нічого.

Аплодували довго. В очах у деяких дівчаток Емма встигла помітити вологий блиск.

Заслужений артист Раковский матюкався в чоловічій гримерці — та так голосно, що чутно було навіть у далекому кінці коридора.

Емма зняла хлопчачу шкільну форму. Натягнула щільні зимові джинси, черевики, светр. Зітерла серветкою грим. Сьорбнула чаю з термоса.