Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Мені пора, — сказала Емма з полегшенням. — Ну, бувай.

— Ти ще приїдеш? — тихо запитав Данило.

— Я… — Емма відкрила рот. — Мені треба йти.

— А можна, я скажу пацанам, що ти ще приїдеш — у хокей погуляти? Можна…

— От що, — сказала Емма швидко. — Приходь із батьками в дитячий театр. Там і побачимося.

Мабуть, Данило чекав чогось іншого. Очі його, що спочатку дивилися на Емму палко й вимогливо, тепер закліпали безпорадно і жалісливо!

— А можна… я скажу пацанам, що коли вони мене ще зачеплять, ти їх наб’єш?

Автобус просигналив знову. Емма зробила крок назад; світло впало на її обличчя. Данило ступнув за нею, дивуючись.

— Бувай, — швидко сказала Емма. — До зустрічі.

Погляд Данила раптом змінився. Розгорнулися вії, сам собою розтулився рот. Мить — і хлопчик насупився, щільно стис губи, начебто не вірячи своїм очам.

— Я… пішов, — навіщось промовила Емма.

— То ти, ти що… тітка? — ледь чутно запитав Данило.

Емма махнула йому рукою і побігла до автобуса. І, вже упавши на сидіння поруч зі Світланкою, обернулася.

Данило стояв під ліхтарем, дуже маленький і дуже самотній. Біля його ніг лежали дві тіні — жовтогаряча і синя.

— Алло? Ростиславе Вікторовичу?

— Сашко! Привіт… Я вже думав, що ти не подзвониш.

— Драстуйте.

— Я дуже радий, що ти з’явився. Чесно.

— Так?

— Правда-правда. Ну, розповідай, як справи? Як успіхи?