Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— А я вже в третьому класі.

— Молодець, — сказала Емма.

Хлопчик ніяково усміхнувся:

— Як ти їх… Здорово.

— Тобі сподобалося? — запитала Емма.

— Так, — сказав Данило. — Мені дуже… У нас теж є такі дурні, як ті. І нічого їм не зробиш…

— Зробиш, — непевно сказала Емма. — Якщо з друзями…

— Тільки в нас у класі ніхто ні з ким не дружить, — сказав Данило.

— Таке буває в санаторіях, — заперечила Емма. — Не встигли ще познайомитися…

Данило махнув рукою:

— А в нас у тому, старому, класі теж ніхто ні з ким не дружить… Тільки дівчатка. І ще підніжки підставляють, всякі слова говорять… Слухай, а ти правда у футбол добре граєш? А в хокей? У нас тут є ковзанка… І я тобі можу дати свою ключку. В мене гарна ключка. І ще справжня шайба. Хочеш, покажу?

Емма відчула, що треба утікати, поки не пізно. Хлопець дивився на неї, як колись — за кілька років до Емминого народження — люди дивилися на космонавта Гагаріна.

— А ще в мене є трансформери. Хочеш, дам? Хоч і назавжди? Подарую?

— Мені?!

— Авжеж… І ще в мене вдома є комп’ютер. Ти можеш прийти до мене й пограти — хоч до ночі.

— Справді? Ну, дякую тобі…

— І в мене є настільний футбол. І залізниця. Німецька.

— Дуже добре…

— А в мого сусіда по парті, у тій, старій, школі, у нього теж є ключка, і щитки, і коники з черевиками, і маска для воротаря… А ще в нього є старший брат. І в нього своя кодла. І як вони одного разу набили цього Зербицького! Слухай, а ти…

Позад Емми коротко просигналив автобус.