Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Чого мовчиш, Сашку?

— Нічого… Я б…

— Гаразд. Давай, що там у тебе.

— У мене… мені тепер незручно. До вас зі своєю задачею чіплятися…

— Не соромся. Навіщо ж тоді подзвонив?..

Зітхання.

— Ну, взагалі, так. Із пункту А вийшов потяг зі швидкістю ве-один, а через три години йому навздогін вийшов другий потяг зі швидкістю ве-два, і коли другий потяг наздожене перший, якщо відомо, що…

Асфальт узявся крижаною скоринкою.

Світлофор не працював. Емма потупцяла край тротуару, повертіла навсібіч головою, час від часу ховаючи носа в оторочку хутряного каптура, тоді підтюпцем рушила через дорогу.

БМВ вилетів з-за припаркованої вантажівки. Точніше, не дуже-то вилетів — просто Емма помітила його зором, коли вже щось міняти було пізно. Водій ударив по гальмах — велика чорна машина заковзала, пішла юзом, штовхнула Емму в бік. Емма гепнулася об дуже холодний і дуже твердий асфальт, а машина проковзила далі, в Емми перед очима маяв шматочок бруківки з примерзлим до неї сухим березовим листочком. Емма тільки й устигла приречено подумати: от і все.

Машина зупинилася.

Емма прекрасно розуміла, що коліна обдерті й що колготки, одягнені під джинси, доведеться викинути. І знову подумала, ще більш похмуро: от і все.

Її схопили по-під пахви. Хтось щось бурмотав, голосив і немов би жалібно вив; повернута обличчям до неба, вона побачила над собою великого і дуже засмученого чоловіка. Він був у піджаці й при краватці, причому краватка — яскраво переливчаста при світлі ліхтарів — вибилася назовні й метляла на вітрі, майже торкаючись Емминої щоки.

— Як ти? Що ти?!

Емма скосила очі. Нижня її половина була під машиною — видовище не для тих, у кого слабкі нерви.

Чоловік з вільною краваткою перехопив Емму зручніше — і висмикнув з-під машини. Емма вперше відчула біль — витягаючи, він прищемив їй ніжну шкіру під пахвою.

— Відпустіть, — сказала вона і стала на ноги. Вони тремтіли, підгиналися, але тримали.

Він уп’явся на неї, як… За все своє життя вона не пам’ятає випадку, щоб на неї так дивилися. Це була пекельна суміш жаху, благання, каяття і надії. І ще — у цих очах було щось таке, що нагадало Еммі санаторного хлопчика Данила. «То ти… тітка?!»

— Швидкість нічого перевищувати, — сказала Емма сердито.

— Я не перевишаль, — тихо заперечив чоловік у вільній краватці.