Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Ти ж мені казав, що впав, коли була ожеледь.

— Точно казав?

— А відкіля тоді я знаю?

Пауза.

— Я не розумію, відкіля ви знаєте. Тому що я вам усе-таки не казав.

Смішок у трубці:

— Ну гаразд… Будемо вважати, що це мені приснилося.

Наступного дня Міхель зателефонував. Емма майже не сумнівалася, що він телефонуватиме, і навіть зраділа, коли почула в трубці його ледь розтягнуте вітання з акцентом. Вона знову заспокоїла його — усе гаразд, вона почувається добре, ніякого струсу в неї нема й не було, садна гояться.

Він помовчав — і запропонував їй піти в суботу в ресторан «Кортес».

Вона відмовилася автоматично. Вона майже злякалася, тому що ввічливість — увічливістю, і людська увага робить Міхелю честь — от тільки ресторан «Кортес» у правила співчуття ніяк не вписується.

А потім їй стало прикро, що їй тридцять п’ять, а в ресторані «Кортес» вона не була і, напевно, вже ніколи не побуває…

На щастя, Міхель повторив своє запрошення.

— …Ось ви кажете «краса, гармонія»… А користь якась від цього є?

— Звісно, є. Чи тобі цікаво, яка в цьому світі користь від краси?

— Ні… От, наприклад…Ви кажете, що математика мало не все на світі може… А от щось таке, для всіх людей корисне… Наприклад, майбутнє пророкувати?

— А ти думаєш, що це всім людям корисно?

— Не знаю… Але математика це може чи ні?

— А що ти хотів би довідатися? З майбутнього?

— Наприклад, з яким рахунком завтра наші з Німеччиною зіграють.

— Програють наші. Чотири-один.