Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Дай і мені чаю, — попросила Світланка, спритно накидаючи на «плічки» сірий капітанський мундир. — А в мене рогалики є.

Ірина Антонівна, що грала Сергійкову бабусю, розгорнула пакет з бутербродами.

Перекусили; із сусідньої гримерки долинав обурений голос Раковского і дружний регіт «хуліганів» — Сашка і Віті.

Помреж (костюмерки на виїзді не було) віднесла костюми в автобус.

Смеркло. За вікнами спалахнули ліхтарі.

— Прогулятися б, — сказала Емма.

— Холодно, — Світланка знизала плечима.

— Піди прогуляйся, поки вони вантажаться, — порадила Ірина Антонівна.

І Емма вийшла у двір.

Обидва монтувальники, освітлювач, водій та радист стояли колом, курили — червоні вогники світилися в напівтемряві — і базікали про футбол.

— Коли їдемо? — спитала Емма.

— От докуримо — та й поїдемо, — статечно промовив водій.

Емма відійшла подалі. Курити в лісі для неї було те саме, що приходити в оперний театр із увімкненим плеєром.

Сніг стиха порипував під ногами. Сніг був жовтогарячий і синій — за кольором ліхтарів. Від кожного стовбура падала жовтогаряча і синя тінь, а трохи оддалік, за парканом, ліс бовванів темний, привабливий і лиховісний, тож Еммі подумалося, що, якби вона була дитиною і лиха доля закинула її до цього санаторію — єдиним задоволенням для неї було б стояти ввечері біля паркану та дивитися на ліс, боятися його — і уявляти себе там, у темряві…

Її торкнули за рукав. Вона обернулася.

— Сергійко?

Поруч із нею стояв хлопчик років восьми. У сірій курточці зі світловідбивачами (на рукавах і грудях його спалахували і гасли, переломлюючи світло ліхтарів, блискавки, квадрати й латинські літери). У спортивній шапці, насунутій до брів.

— Сергійко? — знову запитав хлопчик, цього разу впевненіше і радісніше. — А мене Данилом звати…

— Вітаю, Даниле, — сказала Емма, бо ж треба було щось сказати.

Хлопчик переступив з ноги на ногу: